Вибір читачів
.jpg)
«Це все треба копати» — документальний фільм про українську археологію, культурну спадщину та боротьбу за історію. Про російські розкопки в окупованих територіях, чорну археологію, незаконний ринок артефактів, пам’ятки, які знищує війна. І чому Україна має навчитися краще захищати своє минуле. Адже археологія — це про те, хто має право розповідати історію.
Колонізатору недостатньо окупувати територію, йому потрібно привласнити її минуле, тому російське освоєння Криму після 2014 року відбувалося не лише через військову присутність, адміністративний контроль чи нову інфраструктуру, а й через роботу з історією, музейною спадщиною та археологією, яка дозволяє створити матеріальне підтвердження для політичної тези про «історичну приналежність» території.
Одним із перших масштабних прикладів стала траса «Таврида», яка мала з’єднати Керч із Севастополем і водночас стати символом того, що окупований півострів нібито назавжди інтегрований у Росію. Під час будівництва траси, за сценарієм фільму, було знищено щонайменше 90 археологічних пам’яток.
«Як Муссоліні дозволяв собі будувати автостраду посеред Римського форуму, так і Путін вважає, йому можна, так би мовити. Він до всього підходить інструментально і намагається перетворити це на елемент спецоперації», — пояснює Олексій Мустафін, історик.
Якщо «Таврида» фактично прокладала дорогу через археологічний ландшафт, то наступний "проєкт Херсонес" був ще амбітнішим.
Херсонес як велике будівництво
У перші місяці окупації Криму Володимир Путін дав особисте доручення побудувати сучасний музейний комплекс на місці руїн античного Херсонеса, а виконавцем цього проєкту стало Міністерство оборони Росії. Уже саме це поєднання — антична пам’ятка, масштабне будівництво і російське військове відомство показує, що археологічна територія мала бути перебудована відповідно до нової політичної концепції.
Масштаби втручання виявилися настільки великими, що археологи, які працюють із культурним шаром як із джерелом інформації, називають ці темпи катастрофічними.
«80 тисяч квадратних метрів одночасного розкопу, на якому, як вони пишуть, працювало тисяча, більше тисячі людей, там більше 2000 об'єктів одночасно вскритих. Це просто катастрофа. Такими темпами неможливо копати. Це просто руйнація культурного шару в промислових масштабах якихось. Тільки для того, щоб встигнути під якусь дату завершити будівництво чогось. Бо це була найближча частина до міських мурів, там рештки некрополів кількох періодів історії Херсонеса, купа промислових об'єктів. Це те, що за нормальних темпів наукових досліджень ми б досліджували років 50, мабуть. А це зробили за два сезони», — каже Сергій Немцев, археолог, військовослужбовець.
Для людини, яка не працює з археологією, така швидкість може виглядати як ознака ефективності, але культурний шар неможливо досліджувати так, як добувають сировину з кар’єру: кожна зміна ґрунту, кожен взаємозв’язок між предметами, кожен фрагмент споруди і кожне поховання має значення, а поспішне зняття шару знищує саме ту інформацію, заради якої археолог приходить на пам’ятку.
«Фактично все робилось для того, щоб зробити шоу, що вони там побудували, якісь концертні зали чи якісь там ще щось таке. Навіщо це було робити, досі не уявляю. Починаючи вже з XIX століття, коли почалися його наукові розкопки, головна ідея була залишити на місці якомога більше. Тобто це називається розкопки під музеєфікацію», — пояснює Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
Херсонес є об’єктом Світової спадщини ЮНЕСКО, тому його доля автоматично стає не лише українською чи кримською проблемою, а й питанням міжнародної відповідальності.
«Якщо б пам'ятка під захистом ЮНЕСКО і там росіяни проводять якісь земляні роботи, то ЮНЕСКО мало би законсервувати все це» — вважає Станіслав Задніков, старший науковий співробітник Музею археології ХНУ імені Каразіна.
Коли археологія стає політикою
Для сучасної Росії Херсонес має значення не лише як археологічна пам’ятка. Будь-якій імперії потрібна власна легенда про народження, яка пояснює її походження, велич і право на певну територію, а тому антична спадщина Криму виявляється надзвичайно зручним матеріалом для створення такої легенди.
«Використання археології мені взагалі здавалося недолугим в політичних цілях. Як то робили і в Німеччині під керівництвом Гімлера, як це роблять в Росії під керівництвом Путіна», — говорить Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
Олексій Мустафін описує цей механізм ще радикальніше:
«Взагалі, виходить з того, що те, що ми нав'язуємо, те і буде реальністю. Якщо реальність не натягується на глобус, це тим гірше для глобусу. Все одно, значить, погано давимо, погано вигадуємо, погано брешемо. Мало брешемо, так би мовити, мало давимо, треба додати брехні ще більше брехати, ще з більшим ампломбом брехати, ще більше нав'язувати і тоді все вийде. В них таке таке переконання». — пояснює Олексій Мустафін, історик.
Як тільки історію починають підганяти під політичне замовлення, відразу виникає проблема вибору початкової точки: античність, бронзова доба чи, можливо, ще давніші періоди, які дозволили б вибудувати максимально довгу і майже міфологічну лінію спадкоємності?
Саме тому Росія особливо наполегливо працює з античністю Криму.
«За що вони вчепилися? Вони вчепилися за античну археологію. Тобто, якщо на території країни є античні пам'ятки, це більш-менш вказує на приналежність країни до античної цивілізації. Тобто самою великою цивілізацією Європи за давніх часів», — пояснює Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
Але інтерес Росії до античності має значно довшу історію.
«Росія з часів царів, намагалася зробити з себе спадкоємницею і Риму, і взагалі античності. Розповідали, що московські володарі навіть не просто Рюрика нащадки, а сам Рюрик є нащадком родича імператора Августа. Це було престижно», — нагадує Олексій Мустафін, історик.
Тому антична спадщина Криму виявляється особливо зручною: її можна представити як міст між сучасною Росією та великою європейською цивілізацією, а отже — використати для створення значно давнішого, ніж сама Російська імперія, історичного походження.
Крим не можна вмістити в один міф
Реальна історія Криму значно складніша за будь-яку імперську схему. Протягом століть тут співіснували і змінювали одне одного скіфи, сармати, готи, римляни, візантійці, кримські татари та інші народи, які залишили після себе поселення, поховання, предмети побуту, культові споруди і цілі пласти матеріальної культури. Ця багатошаровість і є однією з головних особливостей Криму, але водночас вона заважає створити простий міф про одного «справжнього» спадкоємця півострова.
Проблема імперського наративу саме в тому, що справжня історія Криму не має одного центру і не вкладається в одну лінію. Тут немає одного народу, який можна безперешкодно поставити на початок, середину і кінець історії півострова.
Особливо незручною виявляється історія кримських татар, адже саме її присутність у новітній історії Криму суперечить російській конструкції про нібито «повернення» території.
«Саме в кримському контексті це дозволяло викидати з історії тих, хто жив на території Криму в момент його анексії. Це дозволяло робити вигляд, що справжні господарі Криму, кримські татари, насправді не не господарі, не корінні мешканці, які зайди, які відняли, так би мовити, захопили півострів/ Відняли те, що їм не належало і тепер Росія нібито повертає те, що колись було в Криму. Саме тому ця паралель з античністю працювала саме ще й в цьому контексті колоніальному», — пояснює Олексій Мустафін, історик.
До археології поступово додається ще один потужний елемент — релігія. У будівництві комплексу на місці Херсонеса активно брав участь митрополит Російської православної церкви Тихон Шевкунов, голова Кримської митрополії РПЦ, а на території нового комплексу з’явився музей християнства. Володимир Путін називає Херсонес «сакральним місцем», порівнюючи його із Храмовою горою в Єрусалимі.
«Розмова про якусь сакральність Херсонесу, вони є абсолютно висмоктаними з пальця, тому що Херсонес ніколи не був сакральним місцем для православних, російських християн. Тому це вигадано, тому що знову-таки з Києвом не виходить, що вже казати там про Константинополь і Росію. В нас є Херсонес, в них є Херсонес. Ну давайте ми його скажемо, що це сакральне місце», — говорить Олексій Мустафін, історик.
Майже всі археологічні старожитності з Херсонесу зараз перебувають у музеї в окупованому Севастополі або вивезені до Росії. Офіційне пояснення цього переміщення звучить просто: предмети нібито не вкрали, а лише «зберігають під час війни». Але частина кримської археологічної спадщини залишилася в Україні: у Музеї археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна зберігаються скриньки зі знахідками з Херсонесу, які вчені привезли сюди ще у шістдесятих роках минулого століття і які тепер інвентаризують.
Чорна археологія і одинак з металошукачем
Ми звикли уявляти «чорного копача» одинаком із металошукачем, який ходить полем у пошуках монети, але реальність, яку описують археологи, значно складніша: археологічну спадщину можуть знищувати організовані групи, які працюють із важкою технікою, мають власну логістику і можуть проводити розкопи площею в сотні квадратних метрів, причому іноді вони добре знають, де вже працювали науковці і які саме ділянки можуть бути перспективними для пошуку цінних предметів.
«Тобто стоять вже не копачі дикі з металодетектором, а ставляться розкопи по 300–400 м². І досить професійно розкопаний, вибраний матеріал», — каже Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
Особливо цинічно, що такі «підрядники» можуть приходити слідом за справжніми археологами, використовуючи вже накопичену наукову інформацію про перспективність конкретних пам’яток, і тоді експедиція, яка мала відкрити історію, фактично мимоволі створює карту для тих, хто хоче цю історію продати.
На Миколаївщині екскаваторами було зруйновано кілька курганів.
«Навіть зловили цю техніку, знали, хто виконавець, справу вже закрили десь. Хоча зруйнували десятиметровий курган. Тобто це царський скіфський курган, в якому могла бути та сама друга піктораль», — розповідає Денис Гречко, офіцер відділу гуманітарної діяльності та захисту цивільного населення Генерального штабу ЗСУ.
«Така пам'ятка античного періоду, як Кабурга. Це Березанський лиман, Миколаївська область, розкопана повністю на площі 6000 квадратних метрів. Хори Ольвії. Це у нас після окупації Крима в нас не так багато такого рівня пам'яток, на жаль, залишилось. І їх треба, звичайно, захищати і оберігати», — каже Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
Інша ситуація — біля Басівки в Сумській області, де одне з укріплень городища київського часу практично знищили грабіжницькі ями, які тепер видно навіть із дрона.
Сергій Немцев розповідає про історію з важкою технікою:
«Якщо на Миколаївщині можна було майже розкопати восьмиметровий круган восени 21-го року, загнавши туди величезну кількість важкої техніки під боком в селі, де є відділок місцевої поліції. І про це стало відомо тільки тоді, коли, один з ветеранів АТО, який мав досвід участі в археологічних експедиціях, приїхав додому і побачив, що відбувається, і тоді про це поставили відомому широкому загалу. Ну, оце трагедія. Тобто коли органи місцевої влади, які на яких покладена охорона культурної спадщини в тому числі. І бо вони нормально бачать те, що відбувається у них поруч села і нічого про це не нікому ніякої інформації», — зазначає Сергій Немцев, археолог, військовослужбовець.
А Віктор Чабай формулює проблему ще коротше:
«Все починається з місцевого дільничого, який бачить все, що робиться на території його. І нічого не робить. Чому — питання», — каже Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
«Віоліті» і артефакти без минулого
За словами Віктора Чабая, незаконний європейський ринок археологічних артефактів має масштаб понад мільярд євро, а пік, за його інформацією, припав на 2022–2023 роки.
«Тисячі унікальних артефактів, які які вивозяться які вивозяться всіма можливими способами. Це не тільки водії вантажівки або якісьлюдина в автобусі. Це дипломатичні канали. Це контрабанда», — наголошує Кирило Мизгін, керівник лабораторії археології Східної Європи у Варшавському університеті.
Далі предмет може змінити кілька власників, перетнути кордон, потрапити до приватної колекції, а потім з’явитися в інтернеті вже не як частина культурного шару, а як звичайний товар із фотографією, описом і ціною.
Одним із відомих українських майданчиків такого типу у сценарії назване «Віоліті». Для одного покупця це може бути каталог колекційних предметів, для іншого — ринок, на якому археологічні речі сумнівного походження отримують конкретну ціну.
«Віоліті — це кладовище загублених артефактів. Але від того, що це кладовище, не знаєш, що вони не існують», — каже Кирило Мизгін, керівник лабораторії археології Східної Європи у Варшавському університеті.
Максим Левада звертає увагу на проблему відповідальності платформи:
«Закрити їх не можна з кількох причин. Вони позиціонують себе не як аукціон, хоча в них є всі ознаки аукціонної торгівлі. Вони кажуть, що це просто майданчик, якийнадається людям для спілкування. А за продаж вони що не несуть відповідальності. Хоча продаж відбувається за правилами, які вони встановлюють. Більш того, вони отримують маржу від цього проголошення. Ну, це знаєте, це питання до правоохоронців і більше до законодавців», — пояснює Максим Левада, археолог.
Але зникнення одного українського майданчика не вирішило б проблеми міжнародного ринку.
«Це ж не лише Віолеті. Ви можете, ви можете зайти на eBay, набрати там римська пряжка, приміром. І ви отримуєте багато лотів, і ви знайдете там лоти з У
Разом із предметом, виставленим на онлайн-ринку, покупцеві фактично продають ще й історію його походження: де його знайшли, хто знайшов, коли це сталося і за яких обставин. Але наскільки цій історії можна довіряти?
«Все однотипне, всі предмети незрозуміло де знайдені, і з ними неможливо працювати. То есть От знайшло людина якийсь там унікальний предмет. Як можна підтвердити, це справжня річ або ні? Ніяк», — каже Станіслав Задніков, старший науковий співробітник Музею археології ХНУ імені Каразіна.
Війна, яка одночасно рятує і руйнує
Війна створює ще один парадокс: військові можуть приносити до музеїв артефакти, знайдені під час облаштування позицій, але водночас самі позиції часто створюються на археологічних пам’ятках, тому що з точки зору військової логіки курган чи городище можуть бути просто зручною висотою.
Станіслав Задніков розповідає:
«Були впадки, коли горщики знаходили і приносили до нас в музей здавали. Але військові не хочуть здавати позиції. А для археологів важливо місце знахідки. Річ втрачає більшу частину цінності, тому що коли вона вирвана з контексту», — пояснює Станіслав Задніков, старший науковий співробітник Музею археології ХНУ імені Каразіна.
Тут і виникає особливо складний конфлікт між війною та археологією: військовий може врятувати конкретний предмет, але сама війна водночас може знищити весь контекст, який робив цей предмет науково цінним.
«Тільки на лівобережній Херсонщині понад три сотні курганів чітко видно з космознімків проведення земельних робіт на них в рамках спорудження ліній фортифікації. А це колосальна цифра. У вас є висота, ви спускаєте туди бліндаж і укріплюєте його. А для насипу кургану і для поховання, яке знаходиться в серелині, це це вже кінець. Ви його зруйнували», — каже Сергій Немцев, археолог, військовослужбовець.
«Є таке поняття, як військова необхідність. Вона є і прописана і в Гаазькій конвенції 54-го року, і в двох протоколах до неї. Оскільки є необхідність, то ми будемо, так би мовити, споруджувати опорні пункти на об'єктах археології і так далі. Кургани - це панівні висоти. І, звичайно, вони будуть використовувати. Це єдине місце, де можна знайти хоч якесь укриття, з нього краще вести спостереження і так далі. Тут є військова необхідність», — пояснює Денис Гречко, офіцер відділу гуманітарної діяльності та захисту цивільного населення Генерального штабу ЗСУ.
Тому завдання археологів у таких умовах полягає в тому, щоб за можливості мінімізувати шкоду, документувати все, що можна, і зберігати інформацію, яка інакше може бути втрачена назавжди. Цифрова карта археологічних пам’яток може стати практичним інструментом, який дозволить бачити культурну спадщину ще до того, як військові роботи розпочнуться.
« І там буде показано кожен об'єкт культурної спідщини. Відповідно за можливості не використовувати і не наносити шкоду, а якщо вже є військова необхідність то ця шкода має бути пропорційна в загрозі, яку можна отримати через її руйнування. Це стосується як робіт на нашій території, яка контролюється нашими військовими, так і не ураження об'єктів культурної спадщини на тимчасово окупованій території. Це ж теж наша культурна спадщина», — пояснює Денис Гречко, офіцер відділу гуманітарної діяльності та захисту цивільного населення Генерального штабу ЗСУ.
Російські археологи прийшли в Крим задовго до «зелених чоловічків»
Російська імперія рідко приходить на нові землі без підготовки: спочатку з’являються вчені, експедиції, музеї та професійні зв’язки, а вже потім приходять військові.Археолог Олександр Бутягін був одним із тих, хто освоював Крим задовго до «зелених чоловічків». Майже все його професійне життя пов’язане з античним містом Мирмекієм поблизу Керчі: спочатку він приїжджав сюди студентом, а згодом став керівником експедиції Державного Ермітажу, де знаходив античні скарби монет і публікував наукові праці.
Як і десятки інших російських археологів, Бутягін роками працював на українських пам’ятках цілком легально. Немцев=був учасником експедиції Бутягіна.
«Це такий дуже дуже милий освічений, ліберально налаштований пітерський інтелектуал, який тобі ввечері з гітарою співає купу пісень і все дуже весело і наче наче нормально. А потім приходить окупація, а людина каже, що та ні, я завжди копав в Криму і буду продовжувати копати. Він точно неймовірно,щасливий розкопщик. Бо за час його дослідження він знайшов два клади монет», — згадує Сергій Немцев, археолог, військовослужбовець.
Після окупації Бутягін не припинив працювати — він просто продовжив досліджувати українські пам’ятки вже за російськими правилами.
У 2025 році Олександра Бутягіна затримали в Польщі, а Україна вимагала його екстрадиції, посилаючись на незаконні розкопки в окупованому Криму. Вперше з’явилася реальна можливість, що археолог, який після окупації продовжив працювати на українських пам’ятках під контролем Росії, постане перед українським судом.
Здавалося, цього разу академічний статус не стане індульгенцією.
Але фінал виявився іншим: Бутягіна включили до списку на обмін - в результаті якого вдалося звільнити білоруського журналіста Андрія Почобута, а до українського суду археолог так і не потрапив.
«Його заарештували, в принципі було таке відчуття, що перший пішов, перша ластівка. І після цього у них у всіх відпаде охота копати на українській території. Тепер не знаю, його відпустили. Ну, а з іншого боку, просидіти пару місяців в буцигарні теж не краще місце», — каже Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
Для Станіслава Заднікова важливо було б, щоб ця справа все ж завершилася українським судом:
«Хотілось, щоб його привезли на нашу територію. Його б судили. І обміняли на там умовно наших захисниківб сотні воїнів повернулись би завдяки йому. Але приємно те, що світова спільнота на це все звернула увагу», — зазначає Станіслав Задніков, старший науковий співробітник Музею археології ХНУ імені Каразіна.
І все ж справа Бутягіна стала важливим міжнародним сигналом: археологічна робота на окупованій території перестає сприйматися як суто академічна діяльність, яку можна відділити від політичного контексту окупації.
«Ми маємо принаймні тих росіян, які працюють на наших пам'ятках і на наших окупованих територіях, зробитипаріями в науковому світі», — вважає Сергій Немцев, археолог, військовослужбовець.
А Віктор Чабай нагадує, що міжнародна археологічна спільнота вже мала схожий досвід на Кіпрі:
«Фактично ті європейські археологи, які брали участь в розкопках в турецькому Кіпрі, були, як тепер модно казати, забанені фактично в усіх наукових установах Європи. В принципі, така ж ситуація почала повторюватися з Кримом», — розповідає Віктор Чабай, директор Інституту археології НАН України.
