Вибір читачів
Kоли в березні 2022-го Аліса Пухальська разом із родиною намагалася вирватися з Маріуполя, довелось їхати через Росію. Єдина відкрита траса з лівобережної частини міста вела саме туди — у бік окупації, допитів, принижень і страху. «Нас депортували в Росію, — згадує Аліса. — Ми не могли обрати напрямок. Родичі жили в Санкт-Петербурзі, тому спочатку ми опинилися там. Але я одразу сказала: “Я тут залишатися не буду”».
Родина все ж вирішила лишитися в РФ «до кращих часів», чекаючи, коли зможе повернутися до зруйнованого Маріуполя. Аліса — ні. Вона виїхала далі, в Європу. Заїхала до подруги в Латвію «на пару тижнів», а залишилася вже на три роки.
Першим її латвійським домом став Даугавпілс — місто, яке місцеві жартома називають «шматочком російського світу». «Мене попереджали, що там важко.Але мені тоді було все одно. Я була емоційно спустошена. Просто працювала віддалено, сиділа вдома, на вулицю виходила лише у крамницю».
Поступово Аліса почала «відтаювати». Через знайомства знайшла роботу у громадській організації, яка допомагала українцям адаптуватися. Там вона вперше відчула підтримку й справжній латвійський дух — стриманий, але глибоко проукраїнський.
«Так, є і ті, хто дивиться на тебе косо, — каже вона. — У перші місяці було складно знайти квартиру. Якщо казала, що з України, просто кидали слухавку. Але поруч були й зовсім інші люди — латиськомовні, які приймали нас як своїх».
Згодом Аліса переїхала до Риги, де вже працює у двох місцях: комунікаційницею у громадській організації та адміністраторкою у гольф-клубі. «Там я веду соцмережі латиською і спілкуюся з клієнтами — для мене це ще один крок інтеграції», — каже Аліса.
Розрив із родиною і біль Маріуполя
У Маріуполі досі живуть мама та сестра Аліси. Після короткого перебування в Санкт-Петербурзі вони повернулись додому. «Я намагалася переконати їх залишитися, — каже Аліса, — але зрозуміла, що маю синдром рятівниці: намагаєшся всіх врятувати, а потім не маєш сил ні на що».
Мама живе у старій квартирі родини. Диво, але будинок уцілів. «Мамі довелося докласти зусиль, щоб ніхто не заселився. Мама каже: “Куди я поїду?” — її логіка така сама, як у більшості старшого покоління».
Навесні цього року в Маріуполі помер вітчим Аліси — від інфаркту. «У місті немає лікарів, немає обладнання. Люди живуть у злиднях, але їх переконують, що так і має бути».
Українці в Латвії: без виплат, але з гідністю
Латвія — одна з небагатьох країн ЄС, де українці не отримують тривалих соціальних виплат. «Може, саме тому сюди приїхали переважно ті, хто хоче працювати, — каже Аліса. — Сім’ї з дітьми, люди, що не бояться починати з нуля. Тут мало халяви, але багато свободи».
За її словами, у Латвії сьогодні мешкає близько 30 тисяч українців, більшість — у Ризі. «Ми наче маленьке місто Донбасу, яке переселилося сюди».
Українці працюють у різних сферах — від прибиральниць і робітників до адміністраторів, викладачів і власників кав’ярень. «Є чудові історії успіху, Наприклад, жінка з Києва відкрила тут кафе з українськими десертами, яке стало культовим. Є дитячий центр “Перлина”, де навчають за українською програмою. Є український магазин “Скарб” — справжній шматочок дому».
Мова як виклик і як шанс
Латиська мова — головний бар’єр. Щоб працювати у сфері обслуговування чи в освіті, потрібно мати сертифікат на рівні B2 або навіть C1. «Я зараз навчаюся на B2. Було важко, — зізнається Аліса. — Перші курси були просто жахливі: онлайн, без підручників, вчителі не зацікавлені. Але потім я знайшла хорошу школу. Головне — ставитися до цього серйозно, як до роботи».
«Мова складна, але коли поруч люди з Китаю чи В’єтнаму, які теж її вчать — перестаєш жаліти себе. Вони вчать латиську через англійську, а потім здають іспити. І ми можемо».
Суспільство, що пам’ятає окупацію
У спілкуванні з латишами Аліса відчуває повагу й розуміння. «Вони теж пережили радянську окупацію, депортації».
Водночас у Латвії залишаються сильні проросійські осередки — особливо у Даугавпілсі. «Ми працюємо з цим щодня, проводимо заходи, показуємо, що місто — не “російський анклав”. І що українська культура тут — частина європейської Латвії».
Для Аліси Рига для неї — не просто нове місто, а віддзеркалення минулого життя.
«Іноді я йду вздовж моря і ловлю себе на думці, що тут схоже, як у Маріуполі. Та ж солоність повітря. Може, тому мені тут спокійно. Але коли думаю про Маріуполь, у грудях стискається. Там — моє дитинство, мій дім, люди, яких більше нема. І я знаю, що навіть якщо ми колись повернемося, це вже буде не те місто. І, мабуть, не та я».
Аліса зізнається, що вірить у деокупацію, але не впевнена, що зможе знову жити серед руїн і привидів минулого: «Маріуполь для мене — як рана, яка не загоюється. Я можу любити його здалеку, можу працювати для України, допомагати людям тут, у Латвії, але повернутися — ні. Поки це боляче навіть уявляти».
Що чекає українців у Латвії?
Невелику квартиру в Ризі можна орендувати за 350 євро, але доведеться платити немаленьку суму за комунальні. Щоб жити без стресу, потрібно заробляти хоча б 1200 євро на місяць.
На відміну від Німеччини, Латвія не спокушає українських переселенців обіцянками великих соціальних виплат. Тут підтримка — короткочасна, а головна ставка робиться не на допомогу, а на можливість інтеграції.
Згідно з законом «Про допомогу цивільному населенню України», який у 2024 році продовжили та розширили, українці отримують статус тимчасового захисту. Він дає право на проживання, медичну допомогу, освіту, працевлаштування і доступ до соціальних послуг. З 2025 року посвідку на проживання видають уже на три роки замість двох — це одна з найтриваліших гарантій у ЄС.
Фінансова підтримка — символічна. Держава надає одноразову кризову допомогу: близько €377 для дорослих і €264 для дітей, а також короткострокову компенсацію проживання. Безкоштовне житло та харчування передбачені переважно на перші 120 днів після прибуття, після чого більшість родин переходять на самостійне забезпечення. Для окремих категорій переселенців існує щомісячна допомога — €166 на першу особу і €116 на кожного додаткового члена родини.
На перший погляд, це небагато. Але саме така модель зробила українців у Латвії максимально активними. За оцінками місцевих ЗМІ, українці вже повертають економіці Латвії більшість витрат на підтримку — податками та власною працею. Вони заповнили нішу, якої уникали місцеві: прибиральники, працівники заводів, офіціанти, няні, але також викладачі, адміністратори, власники кав’ярень.
І головне — держава інвестує не у пасивну допомогу, а в навчання. Безкоштовні курси латиської мови, інтеграційні програми, культурні центри для дітей українців.
Латвія не пропонує легкого життя, але пропонує гідність. Тут українців сприймають не як «тимчасових гостей», а як потенційних громадян, готових працювати і вчитися.
