Інтегровані? Як українські мігрантки адаптуються у Німеччині поза офіційними звітами
Вибір читачів
Берлін перестав бути просто “містом прихистку” для сотень українських родин. Сьогодні в німецькій столиці проживає понад 56 000 українців. Це друга за чисельністю за національністю група після турків. На папері процес інтеграції українських біженців має відбуватись максимально комфортно. Але як насправді?
Ці чотири жіночі історії про те, як українки проходять шлях від першої евакуації до системної присутності у міському житті Берліна.
Жанна Крамер. Бути не лише присутнім, а й корисним.
Коли у 2022 році до Берліна почала прибувати перша велика хвиля українок, місто не мало інструментів для швидкої комунікації та підтримки новоприбулих. У районі Ліхтенберг однією з тих, хто взяла на себе практичну частину роботи з біженцями, стала Жанна Крамер — координаторка громадської роботи, яка щодня спілкується з українськими сім’ями, відповідає на їхні запитання, підтримує канал комунікації між громадою і владою. Її досвід відображає, як Берлін зустрів українців у перші тижні війни, як змінювалася атмосфера міста і як реальна підтримка перетворювалася на системну роботу.
На початку війни українці прибували в Берлін хаотично: без централізованого розподілу, часто з дітьми, без розуміння, до яких служб звертатися. У Ліхтенберзі було очевидно, що місто не має інструменту, який дозволив би оперативно відповідати людям. Жанна згадує, що саме тоді виникла ідея створити офіційний Telegram-канал району:
«Ми розпочали вести наш Telegram-канал для українців, тому що не було центрального розподілу біженців, і ми просто не знали, де люди знаходяться. Українці здебільшого користувалися Телеграмом, тож це було логічним рішенням. Ми отримали дуже багато подяк. Люди казали, що не розуміють, чому в інших районах немає таких каналів. Ми інформували про заходи, зміни правил, можливості для українців — і це спростило життя багатьом»
Одним із найбільших викликів для новоприбулих була німецька адміністративна система. Багато українських жінок, які звикли до цифрових сервісів, були здивовані, що в Німеччині більшість документів подається офлайн.
«В Україні можна подати все онлайн. У Німеччині — ні. Все треба подавати у паперовому вигляді. Для багатьох це був справжній виклик. Що українці навчили німців — мабуть, спонтанності, якої тут часто бракує.А українці, в свою чергу, навчилися: офіційній комунікації, писати листи, «мистецтву» друкувати все по сто разів і класти до папок»
Бюрократія стала тим фоном, на якому відбувалася інтеграція: від реєстрації до роботи, від визнання дипломів до пошуку курсів. Але вже є історії успіху.
«Особливо запам’яталася літня пара на головному вокзалі, яка майже пішки евакуювалася. Вони постійно трималися за руки - у цьому було все: страх і невизначеність, але водночас - любов і підтримка, які дають сили. Історією успіху я вважаю ситуацію, коли 17 сімей із нашого гуртожитку мали переселити назад у Тегель, у центр первинного прийому біженців. Це означало б починати життя з нуля: діти вже ходили до шкіл і садочків у Ліхтенберзі, а Тегель знаходиться у зовсім іншому районі. Проблема була в тому, що їм не могли видати направлення (Zuweisung) через неврегульованість між містом і районами. Нам вдалося відстояти їх — усі сім’ї залишилися в Ліхтенберзі»
У Берліні українці стали другою за чисельністю групою після турків: до війни тут було 11 тисяч українців, зараз близько 70 тисяч. У Ліхтенберзі сьогодні проживає майже 7500.
Настрої теж змінилися. Побутової солідарності меншає. Плюс політичний фон у Німеччині змінюється, і зростання популярності праворадикальних партій також впливає на загальний клімат.
У міській комунікації часто виникали питання, чому українці отримують швидший доступ до послуг. Це стосувалося і програм підтримки, і видимості у медіа, і діяльності громадських організацій.
«Мене критикували: “А чому все для українців? Чому цього не було для інших біженців?” Я постійно мала пояснювати, що це рішення державного рівня і це реакція на кризу. Я не знаю, як можна заздрити жінкам з маленькими дітьми. Але доводилося виправдовуватися — чому є окремий канал, чому є окремі проєкти. : от турецька громада себе лобіює, а українці — ні. Але це різні історії. Тут ішлося про реагування системи на величезний потік людей»
Житло — найскладніше питання, яке українці відчули одразу. У 2022 році багатьох приймали німецькі родини. Тоді працював механізм повсякденної підтримки: знайомі передавали контакти, допомагали з пошуками.
«У 22-му році була дуже велика солідарність. Дуже багато українців жили в німецьких сім’ях, і ці сім’ї допомагали шукати житло — по знайомих, через особисті рекомендації. Зараз цієї солідарності менше. І знайти квартиру стало ще важче, ніж у 22-му році. Важко навіть німцям, а українцям тим більше»
Склад українських біженців поступово змінюється. Якщо на початку це були переважно жінки з дітьми. Сьогодні більше молодих чоловіків, орієнтованих на роботу. Це впливає і на навантаження на адміністрацію, і на потреби громади: жінки запитують про садочки, школи, медицину; чоловіки — про працевлаштування, визнання кваліфікацій і курси мови.
«Інтеграція для мене це — активно брати участь у житті суспільства. Бути не лише присутнім, а й корисним: Створювати, ділитися, взаємодіяти.»
Оксана Потельчак. Інтеграція — це не асиміляція, а збагачення.
Коли у Берлін почали масово прибувати українські сім’ї, питання школи та мови стало для батьків центральним. Більшості з них доводилося розбиратися одразу в двох освітніх системах, порівнювати підходи й одночасно думати про майбутнє: чи зможе дитина повернутися в Україну? Чи не загубиться між мовами? Чи визнають навчання в Німеччині українські школи?
Однією з людей, які найкраще бачать ці процеси зсередини, є Оксана Потельчак — вчителька Німецько-скандинавської школи та активна учасниця української освітньої спільноти в Берліні. Вона працює з дітьми різного віку, консультує батьків щодо освітніх траєкторій та співпрацює з українськими й німецькими інституціями. Її досвід дозволяє побачити, як змінилася освітня ситуація українських мігрантів за чотири роки — і що насправді визначає успішну адаптацію дітей.
Оксана живе у Берліні три з половиною роки. Її діти відвідують українську суботню школу, що існує майже десятиліття, але саме війна перетворила її на один із ключових центрів українського життя у місті. Зараз — близько 200 дітей, і є списки очікування.
Це не просто місце для уроків. Суботня школа стала середовищем збереження мови й ідентичності для дітей, що швидко адаптуються до німецької школи й інколи майже не чують української поза домом.
«Діти, які ходять в освітні осередки, мають коло спілкування з іншими українськими дітьми. В них зберігається культура, цінності»
Разом із уроками школа дає і неформальні практики: ярмарки, зустрічі батьків, заняття з йоги, спільні майстерки. Усе, що створює «ритм» українського життя у місті.
Після 2022 року чимало дітей «випали» з формальної української освіти. Паралельне навчання — німецька денна школа плюс українська онлайн — для багатьох стало непосильним. Велика кількість дітей вийшли з української системи через перевантаженість. Оксана пояснює те, про що рідко говорять: складність не в тому, що діти вчать дві мови, а в тому, як структуровано це робити.
«Успадкована мова дає надзвичайну перевагу. Якщо дитина добре володіє українською — читати, писати — іншу мову вона вивчає набагато швидше»
Тому суботні школи, українознавчі предмети, читання українських книжок — це не «навантаження», а підтримка двомовності. За словами Оксани, найважливіша освітня зміна сталася у 2023–2024 навчальному році. Українська мова почала поступово впроваджуватися як друга іноземна у німецьких школах.
«В Гессені вже є офіційний навчальний план. З наступного року українська мова буде впроваджена і в Берліні. Це величезний крок»
І це змінює багато: діти бачать, що українська — не «додатковий тягар», а ресурс, який дає переваги в німецькій системі. Берлінська німецько-українська школа: модель, якої немає в інших країнах.
«Це звичайна німецька школа, де додатково викладаються українські предмети. Діти отримують і німецькі, і українські документи про освіту»
Фактично це перший у Європі приклад повної інтеграції двох систем у межах однієї школи. І це відповідає на ключове питання: як залишити дитині право вибору? Оксана постійно консультує родини, тому бачить ще один пласт проблем — тихий, але дуже суттєвий. Батьки часто не розуміють, як працює німецька школа. Різні типи шкіл, гімназійний трек, екзамени — усе це дуже відрізняється від української системи.
Багатомовність і міжнародне середовище роблять дітей мобільними. І тому питання повернення залежить не лише від війни, а й від того, чи збережуть сім’ї зв’язок з українською системою освіти.
«Діти мислять дуже широко. Вони вже планують зустрічі в Польщі, Німеччині, говорять про університети в інших країнах. І це нормально. Відсотків дев’яносто кажуть, що хочуть повернутися в Україну. Але рішення приймають батьки — і це дуже індивідуально»
Ті діти, які продовжують українську програму, мають значно більше шансів повернутися без освітнього шоку.
«Інтеграція — це не асиміляція. Це збагачення. Українська мова — це збагачення для Берліна»
Оксана Орел: Спорт, танці та ком’юніті з візочками
Коли Оксана Орел заснувала студію AdlerA, вона починала з танцювальних занять у невеликій залі при церкві. У перші місяці після приїзду українських родин у Берлін саме там збиралися матері з дітьми. Студія швидко стала місцем комунікації та взаємопідтримки для жінок, які намагалися впоратися з новими умовами, реєстраціями, садками, першими документами та побутом у новому місті.
Першим великим завданням було створення костюмів для виступів.
«У нас були прекрасні юбочки із старих джинсів, і вишиваночки шовкові, на які ми квіточки приліпили. Ми написали німецьким бабусям, щоб принесли свої старі штучні квіти… Ми їх переробили в українські віночки»
Для першого номеру на пісню «Стефанія» на сцені виступало близько п’ятдесяти дітей. Реакція німецької громади була особливо емоційною:
«Німцям дуже подобалось. Бабусі плакали»
Паралельно зі студією почало формуватися жіноче ком’юніті — матері, що народжували у Берліні та допомагали одна одній розібратися з лікарнями, консультаціями, реєстрацією дітей і доступом до медичних послуг.
«Оце ком’юніті з візочками… коли вони начали народжувати одна за одною і розказувати, де краще пройти консультацію, як знайти жінку, яка супроводжує під час пологів, де є україномовні жінки в німецькій лікарні. І це тоже було круто»
З часом ці жінки вже добре орієнтувалися в системі, передавали іншим, як оформити документи, виплати, податкову декларацію Так само виглядав і процес обміну досвідом щодо бюрократичних процедур. Наприклад, одна з мам розповідала, як отримати довідку для басейну. Такий обмін досвідом був критично важливим:
Після запиту від батьків Оксана відкрила футбольну секцію. На перше тренування прийшло до 120 дітей. Але через тиждень стало зрозуміло, що заняття під загрозою. Формально стадіон був «зайнятий», хоча на практиці він стояв порожнім. Зараз Оксана продовжує боротьбу за можливість грати в футбол.
«На тому тижні я подала чотири пакети документів — десь приблизно 80 сторінок…»
Оксана стала першою жінкою-українкою в Берліні, яку представили як бюрґердепутатку. Для цього громадянство не потрібне. Бюргепдепутати представляють інтереси мешканців у профільних комісіях. Оксана працює в комітеті інтеграції та міграції.
Світлана Петриченко. Новігація у бюрократичних змінах.
Світлана Петриченко пройшла шлях від внутрішньо переміщеної особи з Горлівки до консультантки української спільноти у Берліні. У 2014 році її родина виїхала з Горлівки до Бахмута. Після початку повномасштабного вторгнення дім знову довелося залишити за лічені години. Берлін став місцем, де потрібно було з нуля навчитися правилам нової країни.
Перші місяці в Берліні були типовими для тисяч жінок із дітьми: пошук житла, реєстрацій, садків, школи, страховки, термінів подачі документів, електронних черг. Залученість Світдани до допомоги іншим почалася з побутових розмов. Спочатку вона просто відповідала знайомим на те, що вже встигла з’ясувати сама. Згодом навичок і знань стало так багато, що вона долучилася до організації, яка працює з українськими родинами у Берліні: проводить консультації, допомагає із соціальними службами, комунікує з дитячими медичними та освітніми структурами, супроводжує людей у складних ситуаціях.
«Є випадки, коли дитина потребує додаткової допомоги, але школа не може її надати. А батьки не знають, що можуть вимагати асистента чи інші інструменти підтримки»
Брак мови — одна з найбільших проблем для українців. Інтенсивні курси не підходять багатьом жінкам із маленькими дітьми або тим, хто переживає психологічну втому. Альтернатива — неформальні мовні «кафе», де люди можуть вчитися у власному
«Люди приходять не тільки за мовою. Вони приходять, щоб мати де поговорити, де їх почують. Ми тут взагалі не розслаблені. Ми читаємо новини, чуємо сирени в телефонах. Навіть у Берліні є відчуття війни»
Світлана пояснює, що протягом останніх років змінився і сам спосіб роботи служб з українськими біженцями. Якщо на початку багато рішень ухвалювалися швидко й гнучко, то тепер правила стали суворішими. Люди отримують більше запитів на документи, перевірки, підтвердження статусів. Це створює додаткове навантаження на сім’ї і збільшує кількість консультацій, які надає її організація.
«Система стала формальнішою. Все перевіряють ретельніше. Запитують більше довідок, підтверджень. Якщо десь помилка — процес може зупинитися надовго»
Українці в Німеччині неодноразово стикалися зі змінами в правилах, пов’язаних зі статусом тимчасового захисту, доступом до ринку праці, медичною страховкою, курсами інтеграції.
«Закони змінюються кожні кілька місяців. Те, що працювало влітку, восени може працювати інакше. Люди не встигають слідкувати за правилами. Тому потрібні консультації»
Тема українських біженців у Німеччині стала не просто питанням гуманітарної підтримки, а повноцінною частиною внутрішньої політики, бюрократичних процесів.
Питання, як знайти своє місце в країні, яка постійно коригує закони й підходи, - залищається відкритим.
Олена Солодовнікова, Анастасія Захаревич
