Вибір читачів
.jpg)
Він народився в єврейській родині, навчався у Львові, працював польським юристом, пережив Першу світову війн, втік від нацистів до США, втратив майже всю родину під час Голокосту.
Рафаель Лемкін роками переконував світ, що масове знищення людей за належність до певної групи має отримати окрему назву і стати міжнародним злочином. Так з'явилося слово «геноцид».
Але історія Лемкіна набагато складніша за біографію людини, яка одного дня придумала новий юридичний термін. Щоб зрозуміти, чому саме він став одержимим цією ідеєю, варто повернутися до єврейської родини, Першої світової війни, багатонаціональної Східної Європи, Львова, де польська, українська та єврейська історії постійно перетиналися. І до світу, у якому право майже не знало способів захистити людину від власної держави. Саме в цьому світі сформувався Лемкін.
Хлопчик із єврейської родини
Рафаель Лемкін народився 1900 року в єврейській родині поблизу Волковиська, сьогодні це територія Білорусі, але для самого Лемкіна його рання біографія була пов'язана передусім із Центрально-Східною Європою - світом, де кордони змінювалися швидше, ніж встигали змінитися уявлення людей про власну належність.
Його батько працював на землі, яку орендував, а мати Белла була надзвичайно освіченою для свого часу жінкою. Вона займалася освітою дітей удома, навчала їх мов, літератури, мистецтва. У родині говорили їдишем, але Лемкін знав також польську та російську, пізніше вивчав німецьку, французьку, англійську та інші мови.
Це важливо для розуміння майбутнього юриста: Лемкін від самого початку жив не в одному культурному світі.
В'ячеслав Ліхачов, український історик, говорить, що його єврейське походження було важливою частиною біографічного контексту, але не варто пояснювати всю його майбутню діяльність лише цим фактором:
“Лемкін з єврейської родини, з непростою історією з дитинства. Так, його батько працював на землі, але він був орендарем, і це було за законами Російської імперії проблематично. При цьому його мати була дуже освічена жінка. Вона надала йому та Рафаелю та його двум братам домашню освіту, дуже якісну. Вони вивчали мови, вони вивчали мистецтво і так далі. Але попри це все це відбувалося за часів Російської імперії в умовах державного антисемітизму, потім по території, де вони проживали і особисто по їхній родині прокатилася Перша світова, доволі жорстока, було зруйновано хутор, який орендував батько, де він працював, родина була змушена якийсь час переховуватися у лісі, буквально. І один з братів Рафаеля загинув за цих важких обставин. Потім чотири рази переходила територія у місто, де вони опинилися. Ну, фактично у якості внутрішньо переміщених осіб з рук в руки. І це було безумовно проблематично для вразливих спільнот і передусім для єврейської”.
Для єврейських громад Російської імперії Перша світова війна принесла ще одну травму: депортації. Євреїв часто сприймали як потенційно нелояльне населення, а тому при наближенні німецького фронту російська влада примусово переміщувала цілі громади вглиб імперії. Лемкін був дитиною, але цей досвід залишився частиною його світу. Лемкін ріс у світі, де єврейська ідентичність не була лише питанням релігії. Вона могла визначати, де людина має право жити, де навчатися, якою мовою говорити, яку роботу отримати і наскільки безпечно почуватися.
Але важливо й інше: Лемкін не був замкнений винятково в єврейському досвіді.
Ще в юності його вразила історія переслідування християн у Римській імперії. Його цікавило не лише питання «чому переслідують євреїв», а ширша проблема: чому людину можуть переслідувати не за те, що вона зробила, а просто за належність до певної групи? Ця думка залишилася з ним на все життя
Краків, армія і Львів
Після Першої світової війни світ змінився, а разом із ним змінилося життя Лемкіна. Територія, де він народився, опинилася у складі Польщі, а сам він почав будувати професійне майбутнє. Спочатку Лемкін вступив до Краківського університету. Там виникла дивна історія, яка зрештою привела його до Львова.
Михайло Костів, завідувач відділу дослідження геноциду, злочинів проти людяності та воєнних злочинів Національного музею Голодомору-геноциду, пояснює:
«Лемкін короткий час був санітаром у польському війську. Але при вступі в університет він трохи перебільшив інформацію про свою службу, ніби він був віськовослужбовцем. Пізніше це було виявлено і стало причиною його відрахування з Краківського університету. Але саме ця ситуація в певному сенсі привела його до Львова, тому що у Львівському університеті були інші вимоги, йому зарахували попереднє навчання, і там він уже зміг продовжити освіту на юридичному факультеті».
У Львові Лемкін провів п'ять років з 1921 до 1926. Він слухав десятки курсів, зокрема кримінальне, цивільне, римське та міжнародне право. І саме Львів став одним із головних інтелектуальних просторів його життя.
Львів, у якому закон був питанням ідентичності
У міжвоєнний період Львів був містом із кількома великими спільнотами — польською, українською та єврейською. Вони жили поруч, але далеко не завжди жили разом.
Для єврейської громади це був період одночасно культурного розвитку та зростання дискримінації. Єврейські студенти навчалися в університетах, єврейські лікарі, юристи, письменники та науковці були помітною частиною міського життя, але водночас антисемітизм дедалі більше входив у повсякденність.
Тут важливо згадати лавкове ґетто — практику сегрегації єврейських студентів в університетських аудиторіях, яка особливо поширилася в польських університетах у 1930-х роках. Лемкін закінчив Львівський університет у 1926 році, тому не можна беззастережно стверджувати, що він особисто сидів у «лавковому ґетто». Але він навчався в тому самому середовищі, у якому ця дискримінація формувалася, а його подальше професійне життя припало на період її посилення.
Анатолій Подольський наголошує, що цей контекст принципово важливий для розуміння того, як єврейська ідентичність існувала в міжвоєнній Польщі:
« Лемкін бачив на прикладі своєї родини і спільноти, що євреї — це та спільнота, яку притисняють, яку обмежують у правах. Уявіть собі, він навчався у Львові, який у той час був частиною Польщі. Було так зване лавкове гетто. В архіві мої колеги-історики знайшли фото і документи: Львівська політехніка, 1937 рік, і польською мовою написано: “Сьогодні в університеті День без жидів”. І тоді, коли ми стали читати докладно, виявилося, що польський антисемітизм був відкритим у 30-х роках»
Після Першої світової війни питання прав національних меншин стало одним із важливих елементів нового європейського порядку. Для Польщі, яка відновила незалежність у 1918 році й отримала території з великими українськими, єврейськими та іншими національними спільнотами, це означало не лише формальне проголошення рівності громадян, а й певні міжнародні зобов’язання щодо того, щоб представники меншин могли реально користуватися своїми правами.(Це регулювалось Малим Версальським договором).
Однак у польському суспільстві такі вимоги часто сприймалися як втручання у внутрішні справи держави та як надання меншинам особливих привілеїв. Особливо гостро це стосувалося євреїв, проти яких у міжвоєнній Польщі існували сильні антисемітські настрої; частина польського політичного середовища розглядала єврейське населення не як рівноправну частину політичної нації, а як окрему групу з власними інтересами.
Саме цей контекст пояснює один із прикладів, який наводить історик В’ячеслав Ліхачов:
«Для нас це наразі прозвучить дуже дивно, визнання незалежної Польщі було пов'язано з зобов'язанням держави не призначати загальнонаціональних виборів на суботу, тому що тоді єврейська частина населення не зможе проголосувати. І це безумовно сприймалося значною частиною суспільства, як таке ну, нав'язування певних чужинських звичаїв у якості загальнонаціональних. І у певної частини Польщі, включно з батьками-засновниками, там у Пілсудського особистого антисемітизму було набагато менше, але, наприклад, Дмовський, ну, фактично другий батько-засновник Польщі, був відомий такими переконаннями».
«Але вірмени — не курчата»
Є одна історія, яку Лемкін сам згадував як важливий момент формування своїх поглядів.У 1921 році він дізнався про суд у Берліні над Согомоном Тейліряном, який убив Талаата-пашу, одного з керівників Османської імперії, пов'язаного з переслідуванням і масовим винищенням вірмен. Для Лемкіна виникла парадоксальна ситуація: людину судили за вбивство одного з організаторів масового знищення, тоді як самі організатори знищення сотень тисяч людей не були покарані.
Лемкін поставив це питання викладачеві. І отримав відповідь, яку потім запам'ятав на все життя: якщо фермер має курчат, він може робити з ними те, що вважає за потрібне. Так само, мовляв, держава має право розпоряджатися власними громадянами.
Лемкін відповів: люди — не курчата.
Це була не просто емоційна репліка молодого студента. За нею стояло фундаментальне юридичне питання: чи може держава робити зі своїми громадянами все, що завгодно лише тому, що вони перебувають під її юрисдикцією?
У тогочасному міжнародному праві відповіді на це питання фактично не існувало.
Михайло Костів пояснює, що для Лемкіна проблема полягала саме у відсутності міжнародного механізму захисту груп:
«Для Лемкіна ця ситуація могла бути шокуючою: людина порівнює людей із курчатами, яких можна зарізати, продати чи віддати. Але станом на той період міжнародне право справді було на такому рівні, що не існувало міжнародних злочинів у сучасному розумінні, а юрисдикція поширювалася переважно на територію конкретної держави. Не було міжнародної організації, яка могла б реально вплинути на внутрішнє законодавство іншої країни. Ліга Націй тільки формувалася, і дієвого механізму впливу на владу держав фактично не існувало. Саме тому думка Лемкіна про необхідність якоїсь міжнародної юрисдикції була настільки новою і водночас настільки складною для свого часу».
Маркіян Бем, юрист, пояснює, чому ця історія була настільки важливою:
«Якщо ми подивимося на історію Лемкіна, то для нього це була одна ідея, якою він горів усе життя. Він побачив цю проблему ще молодим юристом: чому за вбивство однієї людини ми маємо кримінальну відповідальність, а коли йдеться про знищення величезної кількості людей, ціла держава може посилатися на суверенітет і фактично уникати відповідальності. Він не просто придумав слово “геноцид”, а намагався створити юридичний механізм, який дозволив би міжнародному праву реагувати на такі злочини, щоб це не залишалося лише моральною оцінкою чи історичним описом, а стало конкретним злочином, за який можна притягнути до відповідальності».
Він побачив, що закон може захищати людину від іншої людини, але майже не захищає цілу групу від держави.
Було б спокусливо пояснити всю концепцію Лемкіна його єврейським походженням. Адже він народився в єврейській родині, жив у середовищі, де антисемітизм був частиною повсякденності, а майже всі його родичі загинули під час Голокосту.
Але самі дослідники застерігають від такого спрощення.
В'ячеслав Ліхачов говорить:
«Його єврейське походження і належність до єврейської громади, безумовно, сприяли його підвищеній чутливості до таких трагедій, але це не було детерміновано його єврейським походженням. Він був здатний співчувати й іншим групам. Він говорив про знищення християнських громад на початку 1930-х років в Іраку, про що сьогодні ми навіть майже не знаємо. Тобто його єврейська ідентичність була важливою, але його ідея поступово вийшла за межі суто єврейського досвіду і стала універсальною. Його цікавила сама несправедливість ситуації, коли людину можуть переслідувати або вбивати через її належність до певної групи».
Лемкін цікавився єврейською культурою, перекладав польською мовою єврейських авторів з їдишу та івриту, підтримував сіоністський рух, жертвував кошти на переселення євреїв до Палестини, підтримував зв'язки з американськими єврейськими організаціями.
Але водночас його цікавила доля вірмен, асирійців, українців та інших груп. Саме це поступово перетворювало його особисту історію на універсальну юридичну концепцію.
Від «варварства» до геноциду
До слова «геноцид» Лемкін прийшов не одразу. У 1933 році він намагався привернути увагу міжнародної юридичної спільноти до злочинів проти етнічних та релігійних груп. Тоді він говорив про «варварство» і «вандалізм»: перше поняття стосувалося фізичного знищення груп, друге — знищення їхньої культури та ідентичності.
Це надзвичайно важливий момент для сучасного розуміння Лемкіна, адже його первісна концепція була ширшою за те визначення геноциду, яке зрештою закріпилося в Конвенції ООН.
Він вважав, що знищення культури, освіти, мови, релігійних інституцій і культурної спадщини також може бути частиною систематичного знищення групи.Але в 1930-х роках його ідеї звучали надто радикально. Лемкін надсилав матеріали на міжнародні конференції, намагався виступати, писав чиновникам, звертався до професійної спільноти.
Польська влада не завжди підтримувала його активність.
Михайло Костів говорить про цей період як про початок його репутації «незручного» юриста:
«Він був дуже талановитим юристом, працював у різних галузях — кримінальному, торговельному, міжнародному праві, знав багато мов. Але в нього були конфлікти з владою, тому що уряд не підтримував його громадської активності та його ідей. Коли він почав працювати на міжнародному рівні над концепцією, яку тоді ще не називав геноцидом, його не допускали до участі в міжнародних конференціях, він отримував догани від Міністерства юстиції. Це було пов'язано передусім із тим, що його ідеї сприймалися як небезпечні в тогочасному політичному контексті».
Лемкін ішов проти течії. І поступово це стало його головною рисою.
Друга світова війна: те, про що він попереджав, стало реальністю
У 1939 році почалася Друга світова війна. Лемкін брав участь в обороні Варшави, був поранений, після окупації Польщі втік через Швецію, а звідти зрештою дістався Сполучених Штатів.
Шлях Лемкіна до США пролягав не через Атлантику, яка фактично стала зоною бойових дій, а через Радянський Союз і Японію. Лемкін спочатку опинився у Вільнюсі, потім дістався Стокгольма, звідки вже шукав можливість залишити Європу. На той момент Західна Європа була значною мірою окупована або втягнута у війну, а трансатлантичний маршрут був небезпечним. Саме тому Маркіян Бем вважає, що рішення їхати через СРСР не варто трактувати як свідомий політичний вибір на користь Радянського Союзу.
Маркіян Бем, юрист, дослідник спадщини Рафаеля Лемкіна: «Те, що він виїжджав через Радянський Союз і через Японію, ну, мені здається, що це таке суто логістичне питання було, тобто як вибратися загалом. Він на той момент втік у Вільнюс, якраз дуже вчасно, він ледь не втік у Бельгію, він втік в Стокгольм, і Стокгольм — це на той момент єдина скандинавська країна, яка опинилася поза окупацією. Тим більше на той момент у Північній Атлантиці йшла активна війна, тобто це і американські, і англійські конвої з постачанням озброєння, це і війна довкола Великобританії. Чи було доцільно тим шляхом тікати? Мабуть, спокійнішим видавався шлях на той момент через Радянський Союз і через Японію. Мені здається, що це таке суто логістичне питання, але якихось інших причин, чому він віддав перевагу одній країні над іншою, я не думаю, що тут варто шукати.»
По дорозі Лемкін бачив те, що відбувалося з єврейським населенням. Одним із пунктів його втечі було Ковель, де він знайшов прихисток у єврейській родині.Там йому важко було переконати господаря, що нацисти справді можуть перейти до систематичного фізичного знищення євреїв.
Лемкін уже знав про антисемітську політику нацистів, читав і аналізував їхні документи, розумів логіку режиму. Але навіть люди, які жили поруч із цією загрозою, часто не могли повірити, що йдеться саме про фізичне знищення.
Ця нездатність повірити в найгірше повторюється в історії не раз. І, можливо, саме тому Лемкін так наполегливо говорив про необхідність діяти до того, як злочин буде завершено.
Америка і загибель родини
Лемкін урятувався. Його родина — ні. За поширеною оцінкою, під час Голокосту загинули близько 49 членів його родини. Для нього Голокост був не абстрактною історичною катастрофою. Це була його сім'я.
В'ячеслав Ліхачов вважає цей досвід одним із найболючіших аспектів його подальшої діяльності:
«Уся його родина, усі найближчі родичі загинули в Голокості, тобто практично всі, з ким він мав стосунок і хто залишився в Польщі, загинули. І те, що він не зміг вплинути на позицію союзників під час війни або на позицію міжнародної спільноти ще до війни, не давало йому спокою до останніх днів. Він вважав, що провалив найбільше завдання свого життя, хоча сьогодні ретроспективно його біографія виглядає зовсім інакше — як історія людини, яка фактично перевернула міжнародне кримінальне право».
Саме тут виникає один із найбільших парадоксів його біографії. Людина, яка домоглася того, що слово «геноцид» увійшло до міжнародного права, до кінця життя вважала себе людиною, яка не виконала головного завдання. Бо його головною метою було не покарання після злочину.
Він хотів запобігти злочину.
«Правління держав Осі» і народження слова «геноцид»
У 1944 році вийшла книга Лемкіна Axis Rule in Occupied Europe («Правління держав Осі в окупованій Європі»). Саме в ній вперше було опубліковано слово genocide. Воно складалося з грецького genos — рід, плем'я, народ — та латинського caedere — вбивати.
Але за новим словом стояла значно ширша концепція: систематична політика знищення групи не лише через фізичне вбивство її членів, а й через руйнування її соціального, культурного та економічного життя. У книзі Лемкін аналізував окупаційну політику нацистської Німеччини: законодавство, адміністрацію, власність, працю, фінанси, статус євреїв та інших переслідуваних груп.
Михайло Костів пояснює юридичне значення цього моменту:
«Це була книга з аналізом нацистського режиму і його політики на окупованих територіях, зокрема законів, фінансової та правової системи. Лемкін побачив процес винищення людських груп у різних площинах і зрозумів, що на той момент не існувало юридичного терміна, який би це пояснював. Він створив нове поняття, яке дуже швидко увійшло у широкий вжиток, а вже за кілька років, у 1948 році, була прийнята Конвенція ООН про запобігання злочину геноциду і покарання за нього».
Саме швидкість, із якою слово Лемкіна пройшло шлях від книги до міжнародного договору, вражає навіть сьогодні. Але шлях був далеко не простим.
Нюрнберг, Рузвельт і проблема «потім»
Лемкін працював у США і був пов'язаний із командою, яка готувала матеріали для американського обвинувачення на Нюрнберзькому процесі. Він допомагав працювати з документами, які описували злочини нацистського режиму, зокрема масові вбивства цивільного населення та переслідування євреїв. Але на Нюрнберзькому процесі геноцид не став окремим пунктом обвинувачення в тому вигляді, як цього хотів Лемкін.
В'ячеслав Ліхачов пояснює:
«Концепт геноциду розглядався як можливий склад злочину, але на Нюрнберзькому трибуналі він не став окремим звинуваченням. Він був включений у ширший контекст воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Для Лемкіна це була лише часткова перемога, тому що він хотів, щоб геноцид був окремим міжнародним злочином і щоб міжнародне право могло притягувати до відповідальності не лише окремих людей за вбивства, а й владу за систематичне знищення груп».
Один з прикладів, який наводить В'ячеслав Ліхачов, є історія Яна Карського — польського представника підпілля, який намагався донести до союзників інформацію про знищення євреїв. Карський зустрівся з президентом США Франкліном Рузвельтом і розповів йому про те, що відбувається.Відповідь Рузвельта, яку Карський пізніше цитував у своїх спогадах, була приблизно такою: «Ми виграємо цю війну. Винні будуть покарані за свої злочини». З погляду післявоєнної історії ця фраза звучить як обіцянка справедливості.Але для тих, хто намагався зупинити Голокост у момент його здійснення, проблема була саме в слові «потім».
Спочатку перемога. Потім — покарання.
А Лемкін хотів іншого принципу: міжнародне право має створити механізм, який дозволяє запобігати знищенню групи до того, як воно завершиться.
9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Лемкін домігся того, за що боровся роками. Але парадокс його життя полягав у тому, що саме в момент найбільшої юридичної перемоги він не став відомою постаттю міжнародного права. Навпаки, поступово він почав втрачати вплив.
Маркіян Бем, юрист, говорить про цей парадокс:
« Він усе життя віддав боротьбі за цю ідею, і зрештою вона була реалізована: прийнята Конвенція про запобігання та покарання за злочин геноциду. Але після цього всі ніби видихнули і сказали: все, достатньо, конвенцію прийнято, тепер залишилося тільки, щоб більше держав її ратифікували. А Лемкін не зупинився. Він продовжував горіти цією ідеєю, намагався її просувати, хоча війна вже закінчилася, трибунали завершилися, конвенцію прийнято. Здавалося, що ця історія втратила актуальність, але для нього вона не втратила її ніколи».
Лемкін продовжував писати листи, переконувати дипломатів, юристів, політиків, науковців, громадські організації. Він шукав підтримку всюди.
«Містер Геноцид»
Після ухвалення Конвенції Лемкін не заспокоївся. Він продовжував говорити про геноцид на конференціях, писати листи, переконувати дипломатів, добиватися ратифікації Конвенції США та інших держав.
У професійному середовищі його іноді називали Mr. Genocide — «Містер Геноцид».
Його могли не запрошувати на засідання, його аргументи критикували, а сама ідея міжнародної юрисдикції залишалася політично незручною для держав.
Михайло Костів пояснює, чому:
«Юридичне середовище консервативне, тому новий термін завжди критикують, питають, наскільки його реально застосовувати. Але у випадку Лемкіна, на мою думку, це більше історія його наполегливості. Він зробив термін “геноцид” справою всього свого життя і настільки постійно його просував, що з нього навіть насміхалися, називали “Містером Геноцидом”. Він заходив куди завгодно і говорив, що потрібно визнати геноцид, що цей термін треба використовувати. Його не завжди запрошували на засідання, але він продовжував робити те саме».
Єврейська громада, українська діаспора і людина, яка не вміла зупинятися
У США Лемкін співпрацював із різними громадами — єврейськими, українськими, литовськими та іншими східноєвропейськими організаціями. Для нього це була не стільки політична коаліція, скільки мережа людей, які могли допомогти просувати ідею міжнародної конвенції. Єврейські організації підтримували його фінансово, але він поступово витрачав майже всі свої ресурси на адвокацію. Брав гроші в борг, купував марки та конверти, надсилав листи, їздив на зустрічі. Зрештою це стало однією з причин його фінансового краху.
В'ячеслав Ліхачов розповідає:
«Без допомоги він навряд чи вижив би, і спочатку йому справді допомагали з працевлаштуванням та інтеграцією в громаду. Але його шлях дуже швидко призвів до того, що він почав псувати стосунки з тими, хто його підтримував, тому що все, що в нього було, він вкладав у просування своєї ідеї. Коли він помер, у нього залишилися фактично лише борги, а поховали його за рахунок єврейської громади Нью-Йорка, тому що не було ані родичів, ані інших людей, які могли б про це подбати».
Його наполегливість іноді сприймали як фанатизм. Бем також говорить про це:
«Він став людиною, яка дуже сильно відійшла на задній план. Його ідеї вже не були нікому особливо цікаві, він не мав нормальної академічної кар'єри, жив фактично своїми планами та проєктами. Але якщо дивитися на його останні роки, то найнеприємніше полягає саме в тому, що об'єктивно про нього дуже сильно забули ще за його життя. Він був сам по собі, без роботи, без стабільної підтримки, і остання частина його життя була дуже складною. При цьому його ідея вже була частиною міжнародного права, але самого автора цієї ідеї майже ніхто не пам'ятав».
Це одна з найтрагічніших і водночас найлюдяніших деталей його біографії. Слово, за яке він боровся, пережило його. А він сам залишився майже без грошей, без родини і без широкого визнання.
Україна, Голодомор і діаспора
Після переїзду до США Лемкін не втратив інтересу до України. Навпаки, його співпраця з українською діаспорою стала важливою частиною останнього періоду його діяльності. Українські організації бачили в Конвенції про геноцид потенційний інструмент для міжнародного визнання злочинів радянської влади. Лемкін, зі свого боку, розглядав українську громаду як одного з потенційних партнерів у просуванні своєї ідеї.
Михайло Костів говорить про це як про взаємний інтелектуальний обмін:
«Україна стала однією з територій, які так чи інакше вплинули на світогляд Рафаеля Лемкіна. Важливим був його погляд на радянський режим і на те, що він називав радянським геноцидом. Цікавою була співпраця з українською громадою у США: Лемкін бачив в українцях одну зі спільнот, яка може допомагати в адвокації самого терміна “геноцид”, а українська громада бачила в цьому терміні можливість говорити про злочини радянської влади проти українців. Відбувався реальний інтелектуальний обмін, і українські представники обговорювали з Лемкіним свої аргументи та виступи перед американськими політиками».
Одним із результатів цього інтелектуального обміну стало його осмислення Голодомору. Лемкін розглядав радянську політику в Україні ширше, ніж просто як штучний голод. Йшлося про кілька напрямів удару по українському суспільству: селянство, інтелігенцію, духовенство, культурне та національне життя, депортації та переселення. Тобто він фактично повертався до власної ранньої концепції: групу можна знищувати не лише фізичним убивством, а й систематичним руйнуванням її здатності існувати як спільноти.
Єврейська ідентичність Лемкіна
Говорити про Лемкіна лише як про «польського юриста» неправильно. Його ідентичність була багатошаровою.
Анатолій Подольський говорить про нього як про польськомовного єврея, сформованого в Центрально-Східній Європі:
« Це польський єврей, людина, яка отримала європейську освіту, вчилася у Львові, Кракові, знала кілька мов. Це був типовий для того часу шлях єврейської інтелігенції, яка інтегрувалася в польську та європейську культуру. Але нацисти показали, що для них не має значення, наскільки асимільованим єврей був, чи ходить він до синагоги, чи дотримується традиції. Їх цікавило лише походження. Тому єврейська ідентичність Лемкіна була дуже важливою, але вона не виключала польської, європейської та інших складових його самоідентифікації».
Саме тут його історія перегукується з історією мільйонів європейських євреїв.
Багато хто вважав себе французами, німцями, поляками, австрійцями. Але нацистська держава повернула їх до єврейської ідентичності силоміць, як до категорії, за якою людину можна було приректи на смерть.
Чому Лемкіна знову відкрили наприкінці ХХ століття
Після смерті Лемкіна у 1959 році його ім'я поступово відійшло на другий план. Сам термін «геноцид» залишився. Але автора концепції пам'ятали дедалі менше. Ситуація почала змінюватися наприкінці ХХ століття, коли світ зіткнувся з новими масовими злочинами — Руандою, Боснією, Сребреницею. Раптом стало зрозуміло, що Конвенція 1948 року не була юридичним пам'ятником минулій епосі. Проблема, яку намагався описати Лемкін, нікуди не зникла.
Маркіян Бем говорить:
«Про Лемкіна почали знову згадувати не просто тому, що хтось вирішив повернути його ім'я, а тому, що його ідеї знову стали актуальними. Коли відбулися геноцид у Руанді, події в колишній Югославії, Сребрениця, суспільство побачило, що геноцид не залишився злочином минулого. Навіть у світі, який вважає себе технологічним і розвиненим, де багато говорять про права людини, диктаторські режими все одно можуть здійснювати злочини проти величезних груп людей. А тепер, коли ми говоримо про Україну, ім'я Лемкіна знову з'являється саме тому, що його концепція допомагає осмислювати те, що відбувається».
Сьогодні Україна має особливий зв'язок із Лемкіним. Важлива частина його інтелектуального формування відбулася у Львові, на території сучасної України.
Він сформував тут значну частину своїх юридичних поглядів, спостерігав за складними відносинами між поляками, українцями та євреями. І після еміграції продовжував говорити про Україну. Саме тому Україна має підстави говорити про Лемкіна як про частину своєї інтелектуальної та культурної спадщини — не привласнюючи його біографію, а повертаючи її в український історичний контекст.
Михайло Костів наголошує:
« В загальних рисах його ідеї були сформовані на території України, тому що ще за студентських років він почав міркувати над тим, як зробити злочин знищення певної етнічної групи таким, за який можна притягнути до відповідальності. Україна була важливою для його формування, а Львів був одним із головних місць цього інтелектуального розвитку».
Він намагався побачити, як закон, адміністрація, економіка, пропаганда, позбавлення майна, руйнування культурних інституцій і фізичне винищення можуть працювати разом. Саме тому його концепція була настільки важливою для аналізу нацистського режиму.
Сьогодні українські юристи, історики та дослідники використовують поняття, які значною мірою стали можливими завдяки юридичній революції, яку започаткував Лемкін. Але це не означає, що кожен сучасний злочин автоматично є геноцидом. Навпаки: сама Конвенція ООН встановлює конкретні юридичні критерії, а питання кваліфікації конкретних подій залишається предметом правового та історичного аналізу.
І саме тут Лемкін особливо важливий. Він залишив нам не готовий ярлик, а інструмент для розмови про систематичне знищення груп.
Маркіян Бем формулює сучасне значення його спадщини для України так:
« Сьогодні для моєї країни він актуальний, щоб ми могли правильно засудити злочини Росії проти нас. І спадщина Рафаеля Лемкіна нам допоможе засудити, покарати зло, тому що непокаране зло повторюється. Зло — це сьогодні ідеологія і практика і війна Росії проти України. І саме його наукова спадщина, як юриста, нам допоможе довести злочин Росії проти України. От тому він нам важливий».
Лемкін помер 1959 року в Нью-Йорку. Він залишив по собі величезну інтелектуальну спадщину, але не залишив багатства. Не залишив родини, стабільної академічної кар'єри. Його поховали коштом єврейської громади Нью-Йорка. Це майже неймовірний фінал для людини, ім'я якої сьогодні знає кожен, хто займається міжнародним кримінальним правом. Можливо, саме тому питання меморіалізації Лемкіна в Україні — не лише питання пам'ятника.
Це питання того, що саме ми хочемо пам'ятати. Автора слова «геноцид»? Юриста, який навчався у Львові? Людину, яка все життя намагалася переконати світ: якщо держава отримує можливість безкарно знищувати певну групу людей, міжнародне право не може залишатися байдужим?
Анатолій Подольський вважає, що українська пам'ять про Лемкіна має бути чесною, а не побудованою на спробі привласнити його:
«Я думаю, що нам не потрібно говорити, що Лемкін — українець, який усе життя боровся за незалежність України. Це було б неправильно. Ми повинні говорити справедливу історію: як його життя пов'язане з Україною, як Львів і це східноєвропейське середовище вплинули на його світогляд, як після Другої світової війни він співпрацював з українською громадою і сприймав українців як один із народів, який зазнав геноцидальних дій радянського режиму. Це набагато цікавіше, ніж створювати міф. Нам варто повернути його в українську освіту, вивчати його тексти, проводити конфренції, і говорити про нього як про частину української інтелектуальної спадщини».
Можливо, саме в цьому і полягає головний сенс сучасної меморіалізації Лемкіна. Не просто поставити пам'ятник, назвати його іменем вулицю. А повернути його тексти в український культурний простір, перекладати їх, обговорювати в університетах. Проводити публічні дискусії між істориками, юристами, представниками єврейської громади та дослідниками Голодомору.
Показувати, що історія українського єврея Лемкіна — це водночас історія єврейської спадщини України, історія Львова, історія міжнародного права і історія того, як локальний досвід може змінити глобальний порядок.ьІ, можливо, саме тому його біографія сьогодні звучить особливо сильно.
Бо Лемкін усе життя намагався зробити те, що здається майже неможливим: змусити світ побачити злочин до того, як він завершиться.
Олена Солодовнікова, Євгеній Коваленко
Проєкт реалізується в межах програми «Архів та мистецтво. Гранти на дослідження
єврейської спадщини», яку реалізує ГО «Культура Медіальна» у партнерстві з ЮНЕСКО
за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього матеріалу є виключною
відповідальністю авторів/-ок і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО та
Європейського Союзу.
