Чому кремлівські пропагандисти вигадали історію про «незаконно анексовану» Східну Німеччину?

Журналістка Олена Солодовнікова та дослідниця Центру сучасної історії Німеччини Стефані Айзенхут у новому епізоді Ukrainian Media Podcast говорять про те, як досвід НДР продовжує впливати на сучасну Німеччину, чому між Сходом і Заходом зберігаються відмінності у політичних поглядах, як частина східних німців сприймає Росію та війну в Україні і чому ці відмінності намагається використовувати російська пропаганда.

Понад три десятиліття минуло від падіння Берлінської стіни та об’єднання Німеччини. Проте Схід і Захід країни досі не стали повністю однаковими — ані за рівнем добробуту, ані за політичною культурою, ані за ставленням до Росії та війни в Україні.

Щоб зрозуміти ці відмінності, недостатньо просто згадувати про 40 років існування Німецької Демократичної Республіки. Важливо подивитися, які уявлення про себе сформувалися в НДР, як вони пережили об’єднання країни і чому деякі з них сьогодні використовують політики та російська пропаганда.

«Ми не такі, як вони»: як сформувалися дві німецькі ідентичності

Стефані Айзенхут наголошує: коли ми говоримо про ідентичність, не варто зводити людину до її походження. У кожного є багато ідентичностей — професійна, гендерна, регіональна, культурна, особиста. У випадку поділеної Німеччини йдеться передусім про національні та політичні наративи, які формувалися протягом десятиліть.

У НДР створювався образ «кращої Німеччини» — антифашистської, соціально справедливої та більш егалітарної. Західна Німеччина, навпаки, будувала свою ідентичність навколо західної інтеграції, лібералізму, індивідуалізму та демократії.

Але ці дві моделі не існували незалежно одна від одної.

«Вони завжди розвивалися у взаємозв’язку, але водночас за принципом: “ми не такі, як вони”. І я думаю, що це дуже важливо пам’ятати сьогодні, тому що значна частина цієї ідентичності формувалася не просто через порівняння, а через відкидання іншого. Тобто йшлося не лише про те, ким ми є, а й про те, ким ми точно не є».

Саме тому деякі уявлення, що сформувалися в НДР, можуть зберігатися й після об’єднання Німеччини.

Одним із таких прикладів є мирний образ НДР. Держава представляла себе як антифашистську та миролюбну, виступала проти НАТО і західного мілітаризму. Водночас сама НДР мала потужну військову систему й була частиною радянського військового блоку.

Айзенхут пояснює, що тут важливо розрізняти реальність і політичний наратив.

«Це цікаве питання про весь мирний наратив комунізму — і про те, як розрізняли “хорошу” та “погану” зброю. Зброя, яку мали вони самі, була “хорошою”, а та, яку мав Захід, — “поганою”. Коли ми говоримо про такі наративи, ми говоримо не про правду як таку, а про те, як держава хотіла, щоб її сприймали і розуміли. Це питання сприйняття, а не обов’язково реальності».

Яким насправді було повсякденне життя в НДР

Говорити про «типове життя» в НДР складно, оскільки досвід дуже залежав від соціального становища людини, статі, професії, сімейної ситуації та навіть походження.

Життя незаміжньої жінки з п’ятьма дітьми відрізнялося від життя партійного функціонера. Так само відрізнявся досвід політика і, наприклад, в’єтнамського контрактного працівника.

Проте існує й інша проблема: між двома крайнощами — образом повністю репресивної держави та романтизованим спогадом про «затишне життя за соціалізму».

Люди, які жили в НДР, справді могли мати щасливі моменти. Перше кохання, друзі, весілля, народження дитини, літо біля озера — усе це залишалося частиною особистої пам’яті незалежно від політичного режиму.

«Звичайно, люди не були весь час сумними. Перебувати влітку біля озера — це приємно. Перше кохання, перше побачення, весілля, народження дитини, вечір із найкращим другом — усе це позитивні спогади. Проблема починається тоді, коли з них створюють наратив про затишне життя за комунізму, де люди могли просто сховатися від політики. Насправді ці приватні “ніші” були значною мірою дозволені режимом саме тому, що вони виконували певну функцію: давали людям можливість відпочити від політики і трохи розслабитися».

При цьому політика залишалася присутньою в повсякденному житті. Люди не могли вільно подорожувати на Захід. Існувала Штазі — державна таємна поліція. Навіть якщо людина ніколи безпосередньо не стикалася з її агентами, усвідомлення її присутності впливало на поведінку.

Особливістю НДР було й те, що робота виконувала набагато ширшу соціальну функцію, ніж у сучасному західному суспільстві.

Фабрика була не лише місцем, де люди заробляли гроші. Навколо підприємств організовувалися спортивні секції, танцювальні гуртки, культурні та письменницькі об’єднання. Тому після об’єднання країни закриття підприємств означало втрату значно більшої частини соціальної інфраструктури.

«На Заході ми звикли розділяти: це моя робота, а це моє приватне життя. У НДР це працювало зовсім інакше. Багато речей, які організовувалися навколо заводу, були частиною приватного життя — спорт, письменницькі чи танцювальні гуртки та інші соціальні активності. Тому зникнення фабрики означало втрату не лише робочого місця, а й цієї інфраструктури. І багато людей на Заході цього не усвідомлюють».

Чому поділ на Схід і Захід досі має значення

Об’єднання Німеччини не стерло всі структурні відмінності. Водночас Айзенхут застерігає від спрощення: «Схід» не є однорідним регіоном, так само як і «Захід».

Політична культура Лейпцига може відрізнятися від Дрездена, а життя у великому місті — від життя в сільській місцевості.

Проте існують цілком конкретні відмінності. Серед них — розрив у добробуті, який дослідниця частково називає «розривом спадщини»: у східних німців історично було менше накопиченого приватного капіталу, який можна було передати наступним поколінням.

Є й інша проблема: східні німці досі недостатньо представлені серед політичних, економічних та інших еліт країни.

«Схід і Захід досі відрізняються в багатьох структурних аспектах. Ми все ще маємо розрив у добробуті, і значною мірою це розрив у спадщині, тому що східні німці не мали можливості накопичити стільки приватного багатства, яке можна було б передати дітям. Ми також бачимо, що східні німці досі недостатньо представлені серед еліт — практично в будь-якій сфері Німеччини домінують західні німці. Але водночас важливо не створювати образу, ніби весь Схід однаковий».

Інше розуміння демократії та свободи

Відмінності стосуються не лише грошей.

За словами Айзенхут, дослідження показують: східні німці високо цінують демократію, але можуть мати інше уявлення про те, як вона повинна працювати.

Вони частіше очікують більшої безпосередньої участі громадян у прийнятті рішень і більшої ролі держави.

«Східні німці високо цінують демократію, але вони не задоволені нашою демократією сьогодні, тому що мають дещо інше її розуміння. Вони більше схильні до партисипативної демократії — хочуть, щоб їх запитували частіше і щоб вони могли безпосередніше впливати на рішення. Інші дослідження показують, що вони більше очікують від держави, більше покладаються на її здатність забезпечувати певний рівень захищеності».

Тому й саме поняття свободи може мати різні відтінки.

Для частини східних німців свобода — це не лише свобода робити вибір, а й свобода від нужди та незахищеності.

Чи пояснює НДР успіх AfD?

Сьогодні особливо гостро питання Сходу та Заходу постає під час виборів.

Правопопулістська AfD та партія Сари Вагенкнехт BSW активно працюють із наративами, які знаходять відгук у частини східних німців.

AfD, зокрема, використовує символи східнонімецької культури. Політики партії говорять про «завершення революції 1989 року», а в кампаніях з’являються впізнавані для східних німців образи — наприклад, мотоцикл Simson.

Але Айзенхут застерігає: пояснювати голосування за AfD виключно ностальгією за НДР було б помилкою.

На підтримку партії впливають стать, освіта, вік та інші фактори.

«Якщо подивитися на дослідження того, хто насправді голосує за AfD, ми побачимо, що це значною мірою питання статі — передусім чоловіки. Є також дуже сильна залежність від освіти: що вища освіта, то менша ймовірність голосування за AfD. Є й поколіннєві відмінності. Люди старше 70 років не так активно голосують за цю партію. Натомість ми бачимо багато дуже молодих виборців і людей 40+».

На думку дослідниці, важливу роль може відігравати досвід 1990-х років.

Після об’єднання багато східних німців відчули девальвацію власного досвіду, втрату статусу та ставлення до себе як до громадян «другого сорту».

А ще в 1990-х роках у Східній Німеччині був поширений правий екстремізм серед молоді. За словами Айзенхут, тоді його часто сприймали як своєрідну молодіжну субкультуру, яка нібито зникне з віком.

Вона не зникла.

Водночас історикиня категорично не погоджується з поясненням, що AfD — це винятково «східнонімецька проблема».

Партія набирає підтримку і в західних землях.

Тому досвід НДР може пояснити лише частину процесу. Серед інших факторів Айзенхут називає, зокрема, расизм.

«Ніколи знову»: одна фраза — протилежні політичні висновки

Окремо у розмові йдеться про німецьке гасло «Nie wieder» — «Ніколи знову».

Його історія сягає післявоєнного періоду після Першої світової війни, коли воно означало передусім «ніколи більше війни».

Сьогодні ці два слова можуть означати зовсім різні речі: ніколи більше антисемітизму, Голокосту, війни чи фашизму.

Саме ця багатозначність робить гасло політично надзвичайно сильним.

«“Ніколи знову” може означати дуже багато речей. І саме тому воно таке успішне: люди чують його й думають, що розуміють, про що говорить політик, але насправді без контексту ми не знаємо, що саме мається на увазі. Наприклад, я бачила, як мирний рух використовував “ніколи знову” для аргументації проти постачання зброї Україні — “ніколи більше війни”. Але водночас політики, які виступають за постачання зброї Україні, можуть використовувати те саме “ніколи знову”, маючи на увазі, що Німеччина більше не повинна дозволяти агресору безкарно нападати на іншу країну».

Тобто одна й та сама історична пам’ять може використовуватися для абсолютно протилежних політичних висновків.

Саме тому, каже Айзенхут, завжди потрібно дивитися на контекст.

Що успадковують від НДР молоді німці

Люди, які народилися вже після об’єднання Німеччини, безпосередньо не жили в НДР. Але це не означає, що минуле на них не впливає.

Політичні погляди часто формуються в родині, особливо перші політичні рішення людини.

Проте для молодих східних німців важливим може бути не стільки образ самої НДР, скільки пам’ять про трансформацію 1990-х.

Це історія про втрату роботи, статусу, відчуття власної цінності та про переживання того, що східних німців сприймають як людей другого сорту.

До цього додається новий фактор — соціальні мережі.

AfD активно працює в TikTok, тоді як інші партії значно слабше представлені там. Таким чином, старі політичні наративи можуть отримувати нове життя вже через сучасні цифрові платформи.

«Наші політичні ідеї та цінності, звичайно, формуються вихованням, але тепер існують і сили, які використовують це знання — вони беруть уже наявні настрої та посилюють їх. Ми бачимо, наприклад, серед молодих людей праворуч вимогу “провести риску під минулим” — Schlussstrich ziehen: це було давно, яке це має відношення до мене? Соціальні мережі дають можливість дуже швидко поширювати такі наративи й поєднувати їх із сучасною політичною мобілізацією».

Поколіннєва дистанція справді змінює ставлення до минулого. Для старших німців Друга світова війна була пов’язана з безпосередніми розмовами з батьками та бабусями й дідусями, які пережили або брали участь у війні.

Для молодших поколінь це вже значно більш віддалена історія.

Але, наголошує Айзенхут, зменшення особистого почуття провини не означає зникнення історичної відповідальності.

«Навіть якщо особистої провини вже немає, залишається особиста відповідальність — зробити так, щоб Німеччина ніколи більше не зробила нічого подібного. І я думаю, що тут ми повинні поставити собі питання про політичну та історичну освіту: де ми не впоралися? Що ми можемо зробити, щоб молоді люди зрозуміли, що історична відповідальність залишається важливою, навіть якщо ця історія здається їм дуже далекою».

Росія — це не лише ностальгія, а й економічні інтереси

Є й дуже практичний фактор. Частина східнонімецьких регіонів була економічно пов’язана з Росією. Тут згадується, зокрема, проєкт Nord Stream 2. Тому спротив санкціям або критика підтримки України можуть бути пов’язані не тільки з історичною пам’яттю. Люди могли боятися втрати роботи, економічних проблем чи руйнування звичних зв’язків.

Але різниця між Сходом і Заходом проявляється і в опитуваннях щодо війни.

За словами Айзенхут, східні німці загалом меншою мірою підтримують постачання зброї Україні, ніж західні. Вони також рідше вважають, що Росія може напасти на інші країни після України, і частіше вважають важливими добрі відносини з Росією.

«Росія — не наш сусід»

На думку дослідниці, проблема полягає не лише в різному ставленні до сучасної Росії, а й у тому, як у Німеччині сприймають сам геополітичний простір.

Для багатьох західних німців західна інтеграція була не просто політичним проєктом, а частиною самоідентифікації.

У Східній Німеччині ця «ментальна карта» могла бути іншою.

Особливо проблематичним є те, що в політичних та історичних розмовах Радянський Союз часто автоматично ототожнюється із сучасною Росією.

Звідси й аргумент: через історичну відповідальність Німеччина повинна підтримувати особливо близькі відносини з Москвою.

Айзенхут вважає таке мислення небезпечним.

«Ідея, що Німеччина та Росія повинні мати особливо близькі відносини, сама по собі є дуже імперським наративом. Найгірша фраза, яку можна прочитати в цьому контексті, — що нам потрібно бути “хорошими сусідами з Росією”. Росія не є нашим сусідом. Між нами є кілька країн. Але сама ця фраза багато говорить про те, як сприймають Росію і як сприймають інші країни між Німеччиною та Росією».

Чому Німеччина не провела повної декомунізації

На відміну від України, Німеччина не мала єдиного процесу декомунізації, спрямованого на системне витіснення комуністичної символіки та політичної спадщини.

Певні пам’ятники демонтували, вулиці перейменовували. Але не існувало одного закону та єдиної політичної кампанії, яка б визначала ставлення до комуністичного минулого.

Інша ситуація — з нацистською символікою.

На думку Айзенхут, це має довготривалі наслідки.

Вона згадує метафору української письменниці Вікторії Амеліної, яка порівнювала радянське минуле з рідиною, що заповнює простір: здається, що все вже прибрали, але раптом виявляється, що щось залишилося.

Ця метафора, на її думку, добре описує і німецький досвід.

«Я не назвала б це “промиванням мізків”. Але я думаю, що в Німеччині ми довго не помічали, наскільки сильно перебування у радянській сфері впливу сформувало східнонімецьку культуру. Коли дослідники говорять про радянізацію Східної Німеччини, вони переважно мають на увазі інституції та перші повоєнні роки. Але йдеться про набагато довший культурний вплив — на мову, їжу, фільми, книги, повсякденні звички».

Наприклад, частина слів, які використовують східні німці, має радянське або східноєвропейське походження й не вживається на Заході.

Те саме стосується культурних продуктів, книжок, фільмів та їжі.

Тобто радянський вплив був не лише політичним. Він був культурним.

Що не так із заявою Соловйова про «анексію» Східної Німеччини

Саме на цьому тлі особливо важливо розглядати заяви російського пропагандиста Володимира Соловйова, який говорив про те, що Східна Німеччина нібито була «анексована» Західною Німеччиною, а Радянський Союз незаконно втратив територію.

Історично ця теза не витримує критики.

НДР не була територією Радянського Союзу. Вона була суверенною державою та членом ООН.

А головне — така версія повністю виключає з історії самих східних німців.

У 1989 році сотні тисяч людей вийшли на вулиці. У 1990 році відбулися вільні вибори, на яких більшість східних німців підтримала партії, що виступали за швидке об’єднання Німеччини.

Після цього парламент НДР ухвалив рішення про приєднання до ФРН відповідно до статті 23 Основного закону Західної Німеччини.

«НДР ніколи не була радянською територією. Це, мабуть, перше, що потрібно сказати. Навіть якщо залишити осторонь усі нюанси, це була суверенна держава і член ООН, тому Радянський Союз не “втратив” у цьому сенсі власну територію. Але ця теза також повністю заперечує суб’єктність східних німців. У 1989 році ми маємо масові протести, сотні тисяч людей на вулицях, які вимагали прав, демократії та свободи. У 1990 році вони голосували на вільних виборах, і більшість підтримала партії, які виступали за об’єднання Німеччини».

Процес об’єднання був закріплений також міжнародним договором «2+4», укладеним між двома німецькими державами та чотирма державами-переможницями Другої світової війни — США, СРСР, Великою Британією та Францією.

Тому питання, на думку Айзенхут, полягає не лише в тому, чому ця заява історично неправильна.

Значно цікавіше — чому Москва взагалі використовує саме такий наратив.

Російська пропаганда не створює розкол із нуля

На думку Айзенхут, Росія добре розуміє існуючі в Німеччині історичні та політичні наративи.

Москва не обов’язково вигадує новий конфлікт. Вона знаходить уже наявні суперечності — наприклад, між Сходом і Заходом — і намагається їх посилити.

Це, за словами дослідниці, схоже на механізми, які Росія використовувала в інших країнах, зокрема в Україні.

Йдеться не лише про пропагандистські заяви. Це також підтримка певних місцевих інституцій і людей, фінансування активностей, організація заходів та використання соціальних мереж.

«Я думаю, що саме тут усе сходиться. Вони дуже добре знають німецькі наративи, настрої та існуючий поділ між Сходом і Заходом — і грають на цьому. Це суміш використання цих наративів у власній пропаганді, фінансування місцевих інституцій та людей, організації різних заходів, щоб такі погляди отримували більше уваги й поширення. На перший погляд заява Соловйова може здаватися просто дурною. Але це частина значно більшої схеми».

Російська пропаганда, таким чином, може не створювати розкол, а збільшувати вже наявну тріщину.

Соціальні мережі допомагають таким наративам поширюватися значно швидше.

Мета, за словами дослідниці, — зробити існуючі відмінності дедалі більшими, послаблюючи таким чином німецьке суспільство та державу.

Чи може Росія використати цей наратив для виправдання нової війни?

На завершення розмови постає ще більш тривожне питання: чи можуть заяви про нібито «анексію» Східної Німеччини бути підготовкою російської аудиторії до майбутніх претензій?

Айзенхут не береться робити такі прогнози.

Вона наголошує, що є історикинею, а не політичною аналітикинею чи експерткою з російської політики.

Водночас вона визнає: такі наративи є дуже потужним інструментом.

«Звичайно, можливо, що такі наративи використовуються і для підготовки власного населення до того, що може відбутися в майбутньому. Але я історикиня, а не пророчиця, тому дуже обережно ставлюся до таких прогнозів, тим більше що я не є експерткою з російської політики. Ми можемо лише бачити, наскільки потужними є ці наративи і як вони можуть використовуватися для легітимації чогось, чого ми поки що не знаємо».

Минуле, яке не закінчилося

Історія НДР не є лише історією про минуле. Вона продовжує впливати на політичну культуру, соціальні очікування, ставлення до держави, розуміння свободи та демократії.

Але ще важливіше — те, що історична пам’ять не є статичною. Вона змінюється разом із поколіннями, політичними конфліктами та новими медіа. Старі наративи можуть отримувати нове життя — уже в TikTok, передвиборчих кампаніях або російській пропаганді.

Саме тому, говорить Айзенхут, недостатньо просто запитувати, «що люди думають про НДР». Потрібно розуміти, які історії вони успадкували, який досвід вважають своїм, що вони відчувають щодо об’єднання Німеччини і як сучасні політичні сили використовують ці відчуття.