Словацький письменник і публіцист Міхал Гворецький в інтерв’ю Ukrainian.Media розповів, як уряд Роберта Фіцо змінює країну, чому культура стала одним із головних полів політичної боротьби та як російська пропаганда впливає на словацьке суспільство. Він також пояснив, чому знайомство з українською літературою допомогло йому краще зрозуміти історію власного регіону.

Словаччина залишається членом Європейського Союзу та НАТО, але її політичний курс дедалі більше викликає занепокоєння серед прихильників європейської інтеграції. Прем’єр-міністр Роберт Фіцо зближується з націоналістичними силами, критикує підтримку України та відтворює наративи, вигідні Кремлю. Тим часом у самій країні загострюється конфлікт навколо незалежних медіа, культурних інституцій і свободи слова.

Словацький письменник і публіцист Міхал Гворецький спостерігає за цими процесами не лише як журналіст. Він бере участь у протестах, публічно критикує уряд і виступає проти втручання політиків у культурне життя. За свою позицію він сам зіткнувся із судовим переслідуванням.

В інтерв’ю Ukrainian.Media Гворецький говорить про трансформацію Фіцо, наслідки політичного тиску на культуру, роль російської пропаганди та те, чому український досвід важливий для розуміння сучасної Центральної Європи.

Фіцо: від лівого політика до союзника націоналістів

Роберт Фіцо очолює уряд Словаччини вже не вперше. Проте, на думку Гворецького, нинішній уряд став найбільш радикальним у його політичній кар’єрі.

«Це його вже четвертий уряд, тож він дуже досвідчений політик. І це його найбільш радикальний, найбільш правий уряд».

Він звертає увагу на союз Фіцо з націоналістичними, зокрема ультранаціоналістичними, силами. За словами Гворецького, до парламенту разом із ними потрапили люди, яких він характеризує як конспірологів, противників вакцинації та російських пропагандистів. Деякі представники цих політичних кіл отримали міністерські посади.

Сам Фіцо, нагадує письменник, починав політичну кар’єру зовсім в іншому ідеологічному середовищі. Наприкінці 1980-х він був молодим представником комуністичного апарату, а після Оксамитової революції 1989 року перейшов до соціал-демократичної політики.

Згодом, вважає Гворецький, прагнення утримувати владу поступово переважило початкові політичні переконання Фіцо.

«Він зрадив більшість своїх лівих і соціалістичних ідеалів молодості. Тепер він готовий створювати коаліції з ультраправими або старими правими силами».

Письменник порівнює цю трансформацію з політичними кар’єрами угорського прем’єра Віктора Орбана та чеського політика Андрея Бабіша. На його думку, сучасні політичні системи дозволяють лідерам із різними початковими переконаннями переходити до дедалі більш націоналістичної риторики, особливо коли соціальні мережі допомагають їм безпосередньо впливати на виборців.

Водночас Гворецький застерігає від перебільшення популярності Фіцо. За його оцінкою, підтримка прем’єра зменшилася порівняно з періодами, коли вона сягала приблизно 40%.

Чому ж він і далі має прихильників?

Гворецький пояснює це, зокрема, економічними проблемами, бідністю, безробіттям і невдоволенням частини населення політичними елітами. Фіцо пропонує виборцям образ сильного керівника, який нібито здатний домовитися з будь-ким — від Дональда Трампа до Володимира Путіна.

«Він грає роль сильного чоловіка при владі, який може розв’язати проблеми, говорити з Путіним і Трампом, із Європою, а також з азійськими диктаторами».

На думку письменника, політична гнучкість Фіцо має цілком прагматичну мету: залишатися при владі, навіть якщо для цього доведеться об’єднуватися з ідеологічно різними, дедалі радикальнішими силами.

«Фіцо звинувачує Україну в усьому, що йде не так у Словаччині»

Словаччина вже багато років є однією з цілей російської гібридної війни та дезінформації. Гворецький наголошує, що російська пропаганда давно стала частиною інформаційного середовища країни.

«Російська пропаганда багато років інтенсивно допомагала Роберту Фіцо залишатися при владі, поширювати свої повідомлення, впливати на громадську думку та розколювати словацьке суспільство», — говорить він.

На думку письменника, цей розкол має наслідки не лише для самої Словаччини. Коли країни ЄС не можуть узгодити політику щодо Росії та України, це послаблює здатність Європи діяти спільно.

Гворецький особливо критикує риторику Фіцо щодо російсько-української війни. За його словами, прем’єр звинувачує Україну та Захід у війні, а також покладає на українців відповідальність за економічні труднощі Словаччини, зростання вартості життя та енергетичні проблеми.

«Україна для нього, так би мовити, винна в усьому, що йде не так, — особливо в тому, що є наслідком його власної політики».

Він також звертає увагу на поширення страху серед молоді. За його словами, політики використовують твердження, ніби перемога опозиції призведе до того, що словацьких громадян відправлятимуть воювати в Україну.

Гворецький вважає такі заяви маніпулятивними: вони апелюють до страху перед війною та можуть впливати на політичні рішення людей, які не мають достатньо знань про Україну та характер російської агресії.

Окреме занепокоєння письменника викликає риторика про нейтралітет Словаччини та можливий вихід із ЄС і НАТО. Він вважає, що за заявами про зовнішньополітичну рівновагу приховується виразний крен у бік Москви.

Культура як поле політичної боротьби

Одним із найпомітніших напрямів змін у Словаччині стала культурна політика. На думку Гворецького, це не другорядний конфлікт між чиновниками та мистецькою спільнотою, а частина ширшого наступу на демократичні інституції.

«Якщо подивитися на порядок денний ультраправих у Європі, можна побачити, що культура та політика ідентичності стали центральними темами їхньої діяльності».

Письменник стверджує, що після приходу до влади нинішньої коаліції культурні інституції зазнали масштабних кадрових змін. Колишніх керівників звільняли, а на їхні місця призначали людей, яких Гворецький вважає політично наближеними до уряду та недостатньо компетентними для цих посад.

Особливу критику він адресує міністерці культури Мартіні Шімковічовій. За словами Гворецького, до призначення вона була відома переважно завдяки діяльності в дезінформаційному середовищі, а її політичні погляди мають ультраправий характер.

Наслідки цих змін, на його думку, виходять далеко за межі музеїв, театрів чи мистецьких організацій. Міністерство культури відповідає також за суспільне телебачення та радіо, і письменник стверджує, що їхня редакційна незалежність опинилася під загрозою.

«Ми звикли до якісного суспільного мовлення, але тепер його перетворюють на медіа державної пропаганди. Це монологи прем’єр-міністра, а опозиція або взагалі не запрошується, або має дуже обмежений простір».

Гворецький розповідає, що сам перестав отримувати запрошення до суспільних медіа, хоча раніше регулярно виступав там упродовж своєї кар’єри. На його переконання, подібне виключення критичних голосів звужує можливості суспільства обговорювати політичні рішення та контролювати владу.

Письменник застерігає, що такі зміни можуть відбуватися дуже швидко — за кілька тижнів або місяців. Саме тому він закликає західноєвропейські суспільства не сприймати свободу слова та незалежність культурних інституцій як гарантовані.

Суд із міністеркою: чи може письменник протистояти владі

Конфлікт Гворецького з Мартіною Шімковічовою має й особистий вимір.

У 2023 році, після формування урядової коаліції за участю ультраправих сил, письменник опублікував матеріал про політичні погляди новопризначеної міністерки. Він хотів пояснити читачам, ким вона була до приходу на посаду, які погляди поширювала та з ким співпрацювала в інформаційному середовищі.

За словами Гворецького, він понад десять років стежив за її діяльністю в дезінформаційних каналах і вважав важливим розповісти про її погляди на права ЛГБТК+ людей, конспірологічні теорії, антисемітизм і расистські упередження.

Публікація викликала конфлікт, який завершився судовим позовом проти письменника.

«Вона вирішила подати на мене до суду, але я виграв справу. Я дуже радий, що верховенство права в Словаччині все ще працює».

За словами Гворецького, після його перемоги міністерка оскаржила рішення, і процес довелося проходити повторно. Цей конфлікт забрав у нього багато часу та сил, але водночас став перевіркою того, чи здатні судові інституції захищати право на критичне висловлювання.

Для письменника ця історія — не лише особистий досвід. Вона показує, як правові механізми можуть використовуватися для тиску на журналістів, авторів та інших публічних критиків влади.

Водночас Гворецький не вважає ситуацію безнадійною. Він наголошує, що його справа продемонструвала: навіть за складних політичних обставин правові інституції можуть залишатися важливим засобом захисту свободи слова.

Нові дисиденти для XXI століття

Гворецький називає себе учасником ширшого руху опору авторитарним тенденціям. Цій темі присвячена і його книжка Dissident («Дисидент»), у якій він переосмислює саме поняття дисидентства.

На його думку, дисидент — це не лише людина, яка протистояла комуністичній диктатурі під час холодної війни. У XXI столітті дисидентами можуть ставати письменники, журналісти, митці та звичайні громадяни, які захищають свободу в умовах цифрової пропаганди й посилення ультраправих рухів.

«Нам потрібні нові дисиденти для XXI століття, нові дисиденти цифрової доби».

Письменник проводить паралелі між сучасними протестними рухами Центральної та Східної Європи й досвідом попередніх поколінь, які жили під радянським контролем. Він вважає, що суспільства мають не тільки пам’ятати історію опору диктатурі, а й використовувати цей досвід для захисту демократичних прав сьогодні.

Гворецький сам виріс за комуністичного режиму. Перші тринадцять років його життя припали на період несвободи, і цей досвід, за його словами, дав йому можливість порівнювати авторитарну систему з демократичним суспільством.

«Я хочу, щоб мої діти також росли у вільному світі. Я не хочу виходити з Європейського Союзу, як цього хоче Роберт Фіцо. Саме це дає мені сили й мотивацію».

Він бере участь у демонстраціях, виступає перед протестувальниками та відвідує навчальні заклади, де спілкується з молоддю. Для нього це спосіб не тільки критикувати владу, а й пояснювати, чому демократія потребує активних громадян.

Попри політичні проблеми, Гворецький наголошує, що в Словаччині зберігаються сильне громадянське суспільство та незалежні медіа. Саме вони, на його думку, не дозволяють владі повністю вийти з-під суспільного контролю.

Як українська література допомагає зрозуміти історію Словаччини

Інтерес Гворецького до України виник задовго до повномасштабного російського вторгнення. Він познайомився з українською літературою через письменників Юрія Андруховича, Сергія Жадана й Андрія Куркова, зокрема на літературних заходах у Німеччині та Австрії.

Українська література, розповідає він, допомогла йому краще зрозуміти історію тоталітаризму, російського колоніалізму та трансформацію суспільств Центральної і Східної Європи.

У 2023 році Гворецький разом з українською поеткою Анною Сидих заснував книжковий клуб, присвячений українській літературі. Учасники щомісяця читають одну українську книжку, а письменник також публікує матеріали про українських авторів у словацькій пресі.

Він неодноразово відвідував Україну, зокрема під час повномасштабної війни, коли приїздив на запрошення PEN Ukraine. Після цих поїздок він писав про побачене для словацької аудиторії, прагнучи пояснити контекст російської агресії та протистояти маніпуляціям, які поширюються в його країні.

«Я поїхав туди, де проходить війна, щоб розповісти про це вдома. Щоб люди зрозуміли, що насправді відбувається».

За оцінкою Гворецького, словацьке суспільство досі має недостатньо знань про українську історію, культуру та національну ідентичність. Однією з причин він вважає радянську систему освіти, у якій історію народів СРСР часто подавали крізь російську перспективу.

Письменник згадує, що в школі вивчав російську мову та напам’ять декламував вірші Пушкіна, але майже нічого не чув про українських письменників, композиторів чи історичних діячів.

«Ми ніколи не вивчали українських письменників. Ми не чули про українських композиторів, не вивчали українських історичних постатей. Усе це я мусив відкривати вже дорослим».

На його думку, таке викривлення історичної пам’яті має наслідки й сьогодні: воно полегшує поширення російських наративів про Україну як частину російського історичного простору, а не як самостійну країну зі своєю культурою та політичною суб’єктністю.

Саме тому популяризація української літератури для Гворецького — не просто культурна діяльність. Це спосіб протидіяти імперським уявленням про регіон і допомагати словакам краще зрозуміти власне місце в європейській історії.

Культура — це також політика

Цю позицію Гворецький відстоює і в дискусіях про російську культуру. Він згадує протести проти виступів російської оперної співачки Анни Нетребко, які модерував і під час яких пояснював свою позицію словацьким медіа.

Критики таких протестів, за його словами, часто запитують, навіщо втручатися в мистецтво й обмежувати доступ до класичної музики. Але Гворецький вважає, що питання полягає не в музиці як такій, а в політичному контексті та символічному впливі російських культурних діячів під час війни.

«Це не питання класичної музики. Це питання російського політичного впливу, російської пропаганди та продовження культурної війни проти вільного світу».

Для письменника важливо, щоб культурні події не ставали інструментом нормалізації російського впливу, тоді як Україна продовжує захищатися від російської агресії.

Його власна діяльність — від книжкового клубу до публічних дискусій і репортажів з України — спрямована на те, щоб змінювати сприйняття українців і їхньої культури у Словаччині.

Чому словацький досвід важливий для Європи

Гворецький не стверджує, що демократичні інституції Словаччини вже зруйновані. Він наголошує, що країна залишається членом ЄС, має незалежні медіа та активне громадянське суспільство. Однак, на його думку, за останні роки демократія ослабла, а тиск на верховенство права, суспільне мовлення та культурні інституції став значно відчутнішим.

Він також побоюється, що російське втручання може вплинути на майбутні вибори й допомогти Фіцо залишитися при владі.

Для Гворецького головний урок полягає в тому, що демократія не може існувати лише завдяки формальним інституціям. Вона залежить від того, чи готові громадяни захищати свободу слова, незалежність судів, право на протест і доступ до достовірної інформації.